Розділ «В свою останню годину»

— Нащо мені закладатись,— відказує Вернон.

Вони стоять там, дивляться на непорушні Джуелові руки.

— Чорт! — каже Джуел. — Ну нехай тоді рубанок.

Отож вони беруть рубанок, прив'язують до шнура і знову лізуть у воду. Тато йде назад понад берегом. Зупиняється на хвильку й дивиться на нас, згорбатілий, зажурений, мов хирявий бичок чи старий цибатий птах.

Вернон і Джуел вертаються, долаючи течію.

— Забирайся з дороги! — каже Джуел до Дьюї Делл.— Вилазь із води.

Вона приступає ближче до мене, щоб дати їм пройти, Джуел тримає рубанок високо в руці, наче це щось ламке, синя шворка тягнеться за ним через плече. Вони проходять повз нас і зупиняються, стиха переговорюючись про те, де саме перекинулась підвода.

— Дарл повинен знати,— каже Вернон.

Вони дивляться на мене.

— Я не знаю,— кажу я.— Мене тоді вже не було на підводі.

— Чорт! — виривається у Джуела.

Вони обережно рухаються далі, долаючи течію, намацуючи ногами брід.

— Мотузки не попустив? — питає Вернон.

Джуел не відповідає. Він кидає погляд на берег, щось зважує, тоді на воду. Потім шпурляє рубанок якомога далі від берега, пропускає шнур поміж пальців, що їх натирає аж до синяви. Коли шнур перестає бігти, він передає його Вернонові.

— Краще-но я зараз,— каже Вернон.

Знов Джуел не відповідає; ми стежимо, як він пірнає під воду.

— Джуеле! — скиглить Дьюї Делл.

— Тут неглибоко,— каже Вернон.

Він не оглядається. Він стежить за водою в тому місці, де зник Джуел.

Коли Джуел виринає, в руках у нього пилка.