Розділ «В свою останню годину»

— Справді, так і зробімо, Кеше,— кажу я.

— Гадаю, таки доведеться,— каже Кеш.

Сама річка не має і ста ярдів завширшки, тільки тато, Вернон, Вардаман і Дьюї Делл і порушують цю суцільну однотонну пустку, яка страхітливо ледь похитується з боку на бік, наче ми досягли місця, де рух спустошеного світу раптом набирає розгону перед тим, як його поглине прірва. Вони здаються там карликами. То так, ніби простір між ними й нами став як час, необоротним. Ніби час уже не біг попереду, дедалі зменшуючись, а проліг рівнобіжно поміж нас, як петлястий мотуз, що його б треба удвічі довшого, ніж справжня відстань від них до нас. Мули стоять, передні ноги ледь скошені, крижі виступають з води. Вони дихають важко, аж наче стогнуть нутром; коли оглядаються, в очах у них шал, смуток, розгубленість і розпач, наче вони вже побачили у щільній воді прообраз нещастя, але сказати про нього не можуть, так само як ми не можемо його побачити.

Кеш знову сідає на підводу. Він кладе руки на Едді, трохи зрушує її з місця, його схилене над нею обличчя спокійне, задумане й зосереджене. Він бере скриньку з інструментом і заштовхує під сидіння; ми вдвох пересовуємо Едді вперед, вклинюємо її між тою скринькою та бортом підводи. Потім він дивиться на мене.

— Ні,— кажу я.— Краще я лишуся. Може, нас обох буде треба.

Зі скриньки він дістає скручену мотузку, двічі обсновує її круг стовпця, де передок, і цей кінець не прив'язує, а подає мені. Другий кінець він передає Джуелові, той примоцьовує його до ріжка сідла.

Джуел має примусити коня ввійти в потік. Кінь високо підносить ноги, згинає шию й витягає голову, його бере острах. Джуел припав до гриви, підігнувся в колінах, черкнув на нас швидким настороженим поглядом і знов дивиться вперед. Він спускає коня в потік, щось заспокійливо йому шепоче. Кінь, спіткнувшись, занурюється у воду по сідло, вирівнюється, Джуела до самих стегон захлюпнуло водою.

— Пильнуйся,— каже Кеш.

— Я вже на дорозі,— каже Джуел.— Можете рушати.

Кеш бере віжки і поволі й вправно спускає запряг у потік.

Я відчув, як нас тягне течія, і зрозумів: під нами брід, тільки цей ковзький доторк до дна засвідчував, що ми таки посуваємось. Там, де раніш була рівненька поверхня, тепер самі ковбані й пагорки, вони то підносять нас, то струшують униз, штовхають, ліниво шарпають, коли мули насилу намацують твердь під ногами. Кеш оглянувся на мене, і мені стало ясно, що ми пропали. Але навіщо мотузка, я збагнув, тільки побачивши колоду. Вона виринула з води й на мить стала стойма серед цієї хвилястої пустки, мов Ісус Христос.— Злізь і хай течія тебе винесе до вигину річки,— сказав Кеш.— Ти виберешся.— Ні,— відказав я.— Так чи сяк — однаково скупатися.

Між двома пагорками раптом з'являється та колода, неначе вистрілює з дна річки. На кінці її довге піняве клоччя, мов борода в діда чи кози. Коли Кеш озивається до мене, я розумію, що він увесь час пас її очима, її й Джуела, котрий кроків за десять попереду.

— Відпусти мотузку,— каже він. Другою рукою Кеш знімає ті два завитки, що були на передку.— Їдь далі, Джуеле,— каже він.— Може, проведеш нас перед колодою.

Джуел кричить до коня й так наче знову піднімає його коліньми. Він майже на найвищому місці броду, і кінь має добре опертя, бо рвучко шарпається вперед і вгору, вилискуючи мокрим тулубом, що наполовину виступає з води. Він рухається на диво швидко, з цього Джуел нарешті здогадується, що мотузку відв'язано, бо я бачу, як він підтягує повіддя й оглядається, коли колода млявими поштовхами вповзає поміж нас, насуваючись на мулів. Вони теж її бачать, їхні чорні тіла так само зблискують понад водою. Потім одного з них підхоплює течія, і він тягне за собою другого; підвода стає поперек, затримується на гребені броду, і в цю мить у неї вдаряє колода, перехиляє її набік. Кеш мало не звалився, напнуті віжки вириваються у нього з руки й зникають у воді, друга його рука простягається назад до Едді, притримуючи її з того боку підводи, що задерся вгору.

— Стрибай,— спокійно каже Кеш.— Тримайсь подалі від мулів і не пробуй змагатися з течією. Тебе знесе до вигину й усе буде добре.

— Ти теж вибирайся,— кажу я.

Вернон і Вардаман біжать уздовж берега, тато й Дьюї Делл стоячи спостерігають за нами, вона з кошиком і згортком у руках. Джуел силкується завернути коня. Виринає голова одного мула, очі вибалушені, на мить він оглядається на нас і кричить мало не по-людському. Потім голова зникає.

— Назад, Джуеле! — гукає Кеш.— Назад!

Наступної хвилини він нахиляється до перекошеного днища підводи, рука його притримує Едді й скриньку з інструментом. Я бачу, як борода колоди знов ударяє в підводу, а за нею Джуел стримує коня — кінь шарпає головою, він гатить у неї кулаком. Я зіскакую з підводи по той бік, куди течія. Між двома пагорками я ще раз бачу мулів. Вони показуються один за одним над водою, задерті догори черевом, ноги витягнені,— мабуть, уже не досягали дна.

Вардаман