Розділ «В свою останню годину»

Я так сказала, бо вона вважала любов бога і свій обов'язок щодо нього як щось самоочевидне, а така поведінка не могла йому подобатись. Я сказала:

— Він дарував нам слово, щоб ми невтомно славили його,— бо ж на небі одному грішникові більше раді, ніж сотні тих, які ніколи не грішили.

А вона на те:

— Свій гріх я визнаю і спокутую кожним днем свого життя.

І я сказала:

— Та хто ти така, щоб знати, що гріх, а що не гріх? Про це лише бог судить, а ми тільки підносимо хвалу його милосердю і його святому імені, щоб чули смертні,— бо він один може заглянути в серце, і що хоча жіноче життя, може, й праведне в людських очах, жінці не дано знати, чи нема гріха в її серці, поки вона не відкрила серця перед господом і не дістала його благословення.— І ще я сказала: — Якщо ти вірна дружина — це ще не доказ, що нема гріха у твоєму серці, і якщо твоє життя тяжке — це ще не доказ, що на тебе зійшло господнє благословення.

А вона на те:

— Я знаю свій гріх. Знаю, що заслужила на покару. Я не нарікаю.

І я сказала:

— Це пиха твоя — замість нього судити про гріх і спокуту. Така доля нас, смертних,— страждати й підносити хвалу йому, котрий знає, що таке гріх і через випробування та знегоди дає нам змогу спокутувати гріхи наші, амінь. Ти не можеш судити про це навіть після того, як брат Уїтфілд, благочестивий муж, якому й рівні не знайдеш, молився за тебе й змагався за твою душу, як не зумів би ніхто інший,— сказала я.

Бо таки не нам судити про свої гріхи, не нам знати, що таке гріх в очах господа. У неї було тяжке життя, але таке ж воно й у кожної жінки. З її слів хтось би подумав, що вона знає про гріх і спасіння більше за самого господа бога, більше за тих, хто змагався й долав гріх на земному падолі. Коли всього її гріха — надмірна прихильність до Джуела, котрий ніколи не відчував любові до неї і був сам по собі карою божою, тоді як по-справжньому її любив Дарл, що мав на собі знак божий, що диваком його вважали ми, смертні. Я сказала:

—  Ось твій гріх. І твоя покара. Джуел твоя покара. Але де твоє спасіння? Життя-бо надто коротке,— сказала я,— щоб сподіватися на вічне милосердя. А бог гнівливий. Йому судити й визначати міру, а не тобі.

— Знаю,— вона на те.— Я...— і замовкла, аж я спитала:

— Що знаєш?

— Нічого,— відказала вона.— Він мій хрест, і він буде мені спасінням. Він спасе мене від води й від вогню. Навіть якщо я все життя змарнувала, він мене спасе.

— Звідки тобі це знати, коли ти не відкриваєш серце йому й не підносиш голоса на його хвалу? — спитала я.

І тоді я зрозуміла, що не бога вона має на думці. Я зрозуміла, що, пройнята пихою свого серця, вона блюзнить. І я там таки впала навколішки. Я благала її, щоб і вона це зробила, щоб відкрила серце своє, вигнала з нього диявола пихи й поклалась на милість господню. Але вона не захотіла. Вона просто сиділа, сповнена власною марнолюбністю й пихою, що замкнули її серце перед богом і прихистили натомість цього себелюбного смертного хлопця. Стоячи на колінах, я молилася за неї. Я молилася за цю бідну засліплену жінку так, як ніколи ще не молилася за себе й за своїх близьких.

Едді

Післяполудневої пори, коли уроки в школі скінчилися і забрався останній з цих сопливих шмаркачів, я не пішла додому, а спустилася до джерела, де могла собі побути в тиші й віддатися своїй ненависті. Там о цій годині було тихо, тільки вода жебоніла, і сонце спокійно хилилось до лісу, і стояв тихий запах вогкого прілого листя Та свіжої землі, найдужче відчутний опровесні, бо тоді бувало гірше, ніж Коли.

Я й досі пам'ятаю батькові слова, що любив приказувати: сенc життя в тому, щоб готуватися до тривалої смерті. І коли я день за днем мусила дивитись на них, цих школярів та школярок, з їхніми потаємними шкурними думками, з кров'ю, в кожного окремішною від крові інших, і від моєї також, і думати, що ось така чи не єдина моя змога приготуватися до смерті, в мені прокидалася ненависть до батька за те, що він зачав мене. Я тільки тим і розважала душу, Що як вони вчинять бешкет, я їх відшмагаю. Коли падала різка, я відчувала її у себе на тілі; коли ті синці та пруги набрякали, то була моя власна кров, і з кожним ударом різки я думала: тепер ти мене знатимеш! Тепер я частка твого потаємного й шкурного життя, відколи твоя кров схрестилася з моєю навік-віків!