Розділ «В свою останню годину»

Тато стоїть біля підводи, коли ми там проходимо, і жмутком листя стирає дві багнисті плями. Проти густого чагарника Джуелів кінь виглядає, мов клаптювата ковдра, повішена на вірьовці.

Кеш лежить непорушно. Ми стоїмо над ним, тримаючи рубанок, пилку, молоток, косинець, рулетку й шнур, а Дьюї Делл сидить навпочіпки і підводить його голову.

— Кеше,— каже вона,— Кеше!

Він розплющує очі, натужно втуплюється у наші схилені навкруг обличчя.

— Чи ж був хто на світі такий нещасний? — каже тато.

— Глянь, Кеше,— кажемо ми, підносячи інструменти так, щоб він міг бачити.— Що в тебе ще було?

Він силкується заговорити, голова його хилиться, очі заплющуються.

— Кеше,— кажемо ми,— Кеше!

Він одвертає голову, бо його нудить. Дьюї Делл обтирає йому рота мокрим крайчиком сукні. Тепер він може подати голос.

— Ось його розводка,— каже Джуел.— Новенька, він купив її разом з рулеткою.

Він одвертається й відходить. Вернон дивиться йому вслід, все ще сидячи навпочіпки. Потім підводиться і йде за Джуелом до води.

— Чи ж був хто на світі такий нещасний? — каже тато.

Він цибато нахилений над нами, бо ми ж навпочіпки, сам схожий на недоладну фігурку, що її з неподатного дерева вирізьбив п'яний карикатурист.

— Таке мені випробування,— каже він.— Але я не дорікаю їй за це. Ніхто не може сказати, що я дорікаю їй за це.— Дьюї Делл уже опустила Кешеву голову на згорнену куртку, трохи відсунувши її набік, щоб він не вимазався у блювотині. Поруч лежить його інструмент.— Можна сказати, йому ще поталанило, що це та сама нога, яку він зламав, упавши з церкви,— каже тато.— Але я не дорікаю їй за це.

Джуел і Вернон знову в річці. Звідси здається, що вони зовсім не сколихують поверхні води — то так, наче вода одним махом розітнула їх, і верхні половини їхніх тіл посуваються по водному плесу з безмежно педантичною і кумедною обережністю. Ця картина така мирна, як і котрийсь механічний пристрій, коли за довгий час призвичаїшся до його вигляду й гулу. Це так, немовби той згусток, що є людиною, розпався на безліч первісних рухів, бачень і слухів, які самі собою сліпі й глухі, і шал завмер сам у собі, поглинутий застоєм. Коли Дьюї Делл сидить навпочіпки, її намокла сукня вимальовує в мертвих очах трьох незрячих чоловіків, образ тих кумедностей ссавецького життя, які утворюють обрії й падоли цієї землі.

Кеш

Вона нерівно лежала. Казав я їм, що коли хочуть везти й нести її у рівновазі, то треба було б...

Кора

Якось ми розбалакалися з нею. Вона ніколи не була дуже побожна і не стала побожною навіть після тих літніх проповідей просто неба, коли брат Уїтфілд змагався з її духом, коли він вирізнив її, щоб приборкати пиху її грішного серця. Я вже не раз їй це говорила, тож і знов сказала:

— Бог дав тобі дітей на полегкість твоєї тяжкої земної долі, як знак його власного страждання й любові, бо в любові ти зачала й породила їх.