Розділ «В свою останню годину»

— Бачиш, чого накоїв! Бачиш, чого накоїв?

Але кінь знову виплив. Він прямував тепер до берега, голова задерта вгору, і я побачив, що один з них тримається за сідло, з нижнього боку течії, і я став бігти берегом, щоб угледіти Кеша, він же не вміє плавати, і кричати до Джуела — де Кеш? — я розкричався, мов останній дурень, такий самий безтямний, як і цей малий, що й досі верещав з берега на Дарла.

Отож я вліз у воду, поки не дуже грузько, і тоді побачив Джуела. Він був у воді лиш до пояса, значить, на броді, і нахилений уперед, щоб опиратися течії, і ще я побачив мотузку, а ще — як вода нуртується там, де він утримує підводу, що захрясла нижче броду.

Отже, це Кеш тримався за коня, коли той, розбризкуючи воду, намагався виборсатись на берег, стогнучи й хекаючи, мов людина! Коли я надійшов, кінь саме відпихав Кеша, що все не пускав луки сідла. Лице його на мить обернулося, вгору перед тим, як він сповз у воду. Воно було сіре, на ньому довгий слід від намулу, очі заплющені. Потім він пустив сідло й перекинувся у воді. Немов клунок брудної білизни, що його тіпає туди-сюди біля берега. Здавалося, він лежить у воді лицем униз, злегка поколихуючись, і розглядає щось на дні.

Ми бачили, як мотузка різко йшла у воду, відчували вагу ледь похитуваної лінькувато підводи, наче їй нікуди не спішно,— ця мотузка йшла під воду рівно, як залізний прут. Ми чули, як вода на ній сичить, ніби мотузка ще й розжарена до червоного. Наче цей прямий залізний прут встромили в дно, а ми тримаємо його за кінець, і підвода погойдується з боку на бік, немов вона випередила нас і тепер підштовхує і підштурхує ззаду, ліниво так, наче їй зовсім неквапно, хоч вона й наважилась. Підпливло дохле порося, набухле, мов балон, це з тих плямистих Лон Квікових поросят. Воно вдарилось об мотузку, як об залізний прут, відштовхнулося й попливло далі, а ми все дивились, як ця мотузка навскіс іде у воду. Стояли й дивились.

Дарл

Кеш лежить на землі горілиць, голова на згорненій куртці. Очі заплющені, обличчя посіріле, волосся прилизане над чолом, немов пензлем намальоване. Щоки запали трохи, випнулися кістляві вилиці, ніс погострішав, проступили ясна, ніби ця мокреча послабила пружність шкіри, зуби в блідих яснах вищирені, наче він тихенько сміється. Він лежить тонкий, як жердина, у своїй намоклій одежі, на обличчі сліди блювання, одна цівочка ще сповзає від кутика рота по щоці,— мабуть, не зміг чи не встиг повернути голову,— коли це Дьюї Делл нахиляється і обтирає його крайчиком сукні.

Підходить Джуел. В руках у нього рубанок.

— Вернон оце знайшов косинець,— каже він, а тоді дивиться вниз на Кеша, з нього теж скапує вода.— Він ще не заговорив?

— У Кеша були пилка, молоток, шнур для розмітки і рулетка,— кажу я.— Це я знаю.

Джуел кладе косинця на землю. Тато стежить за ним.

— Їх далеко не рознесло,— каже тато.— Вони всі разом випали. Хіба ж був хто на світі такий нещасний, як я?

Джуел не дивиться на тата.

— Краще гукни Вардамана, нехай вернеться,— каже він. Потім дивиться на Кеша. Тоді обертається і відходить.— Треба, щоб він якось швидше заговорив, сказав би, що там ще у нього було.

Ми йдемо назад до річки. Підводу вже витягли, колеса підперли вище того місця, де розлив (дбайливо це зробили, ми всі допомагали,— здавалося, в цю стару, побиту негодами, таку знайому й апатичну підводу вселився якийсь насильницький дух, призвідця загибелі мулів, які тягли її всього годину тому). На дні підводи утрималась труна, світлі дошки трохи взяло вогкістю, але вони ще жовті, мов золото, коли на нього дивишся крізь воду, тільки на них дві багнисті плями. Ми минаємо підводу і йдемо далі берегом.

Один кінець мотузки прив'язано до дерева. Біля самого потоку, у воді по коліна стоїть Вардаман,— ледь нахилений, він препильно стежить за Верноном. Він уже не верещить, змоклий аж під пахви. Вернон на другому кінці мотузки, по плечі у воді, оглядається на Вардамана.

— Ще далі відійди назад,— каже він.— Стань під деревом і підстраховуй мене, щоб мотузка не зірвалася.

Вардаман, тримаючись мотузки, відходить назад, до дерева, ступає наосліп, бо поглядом пасе Вернона. Коли ми підходимо ближче, він на мить зиркає на нас, очі круглі й притуманені. Потім знов одвертається до Вернона, з тою самою препильністю в погляді.

— Я вже й молоток знайшов,— каже Вернон.— Ще якби шнур для розмітки знайти. Мабуть, його стягло течією.

— І стягло далеко,— каже Джуел.— Ми його не дістанемо. А от пилку знайти б треба.