Розділ «В свою останню годину»

— Справді,— каже Вернон. Він дивиться на воду.— Та й шнур цей. А що ще у нього було?

— Він ще не прийшов до пам'яті,— каже Джуел, входячи у воду. Потім оглядається на мене.— Вернись та розворуши його, щоб заговорив,— каже він.

— Там тато,— відказую я. Тримаючись мотузки, я входжу у воду за Джуелом. Мотузка як жива у моїй руці, ледь прогинається видовженою дугою. Вернон не спускає з мене погляду.

— Краще б ти вернувся,— каже він.— Тобі краще там побути.

— Ось побачимо, що ще знайдеться, поки його не змило зовсім униз,— відказую я.

Ми тримаємось за мотузку, течія вихриться й нуртує круг наших плечей. Але під цією непевною лагідністю чути, як злінька чинить нам опір чимала сила. Я й не думав, що у липні вода може бути така холодна. Вона як руками обмацує, до самих кісток пробирає. Вернон усе ще дивиться у напрямку берега.

— Витримає нас усіх, як гадаєте? — каже він. Ми теж оглядаємось, пробігаючи очима напнутий кінець мотузки від води до дерева, за яким присів на п'ятах Вардаман, втуплений у нас.— Шкода, що мій мул чкурнув додому,— додає він.

— Робімо щось,— каже Джуел.— Не стіймо так.

Тримаючись за мотузку, ми по черзі поринаємо, у воді наштовхуємось один на одного, а водяна холоднеча висмоктує з-під наших ніг пливкий намул, через що нам важко просуватись, коли ми напомацки ступаємо по холодному дну. Навіть намул тут не лежить на місці. Він якийсь остудливий і невгомонний, наче й сам грунт під ногами у русі. Ми натикаємось на простягнені руки одні одних, обережно просуваємось вздовж мотузки або ж випростовуємось по черзі і дивимось, як брижить і клекоче вода там, де котрийсь із нас, нахилившись, мацає щось на дні. Тато зійшов на берег, стежить за нами.

Вернон випростується, з нього струменить вода, обличчя нахилене, він важко відсапується. Рот йому посинів, виглядає, мов кружальце зморщеної гуми. В руках у нього рулетка.

— Оце він зрадіє,— кажу я.— Вона ж зовсім новенька. Він її купив минулого місяця, виписав поштою.

— Якби знаття, що там ще,— каже Вернон, оглядаючись через плече, а тоді обертаючи обличчя в той бік, де зник Джуел.— Хіба він не раніш за мене пірнув? — дивується Вернон.

— Не знаю,— кажу я.— Здається, раніш. Атож. Раніше.

Ми вдивляємось у щільну побрижену поверхню води, яка розбігається від нас неквапливими вихорцями.

— Дай-но йому знак мотузкою,— каже Вернон.

— Та він же з вашого кінця мотузки,— відказую я.

— Нікого тут нема,— каже він.

— Смикніть-но все-таки,— кажу я.

Але він уже й сам смикнув, піднісши кінець мотузки над водою. І тоді ми побачили Джуела, ярдів за десять збоку. Він вирівнюється, відхекується і дивиться на нас, помахом голови відкинувши з чола довгі кучері, потім підводить погляд до берега. Нам видко, як він набирає повні легені повітря.

— Джуеле,— рівним тоном каже Вернон,— голос його рішучий, але й стриманий, лунко й чітко розкочується понад водою.— Воно десь ближче. Краще б вернутись.