Розділ «В свою останню годину»

Так я прийняла Енса. Кілька разів я бачила, як він проїжджає повз школу, і лише потім дізналася, що для цього йому доводилося завертати вбік аж на чотири милі. Я помітила, що він починає сутулитись, цей високий молодик, який ставав схожим на цибатого птаха, зіщуленого на передку від холоду. Він проїжджав повз школу, підвода порипувала, він повільно обертав голову, щоб бачити шкільні двері, І ось він уже зникав за поворотом. Одного дня я підійшла до дверей і постояла там, коли він проїжджав. Помітивши мене, він швидко відвів погляд і більше не озирався.

Опровесні бувало гірше, ніж коли. Іноді я думала, що не витримаю цього — лежати цілу ніч у ліжку й чути, як дикі гуси летять на північ, як їхній гелгіт завмирає угорі й удалині серед цієї дикої темряви. А вдень не могла дочекатись, поки забереться останній з учнів і я зможу піти до джерела. Отож того дня, коли я підвела голову й побачила, як стоїть Енс у недільному костюмі й крутить без кінця капелюха в руках, то сказала:

— Якщо ви маєте у родині жінок, то чого вони, ради всього святого, не примусять вас постригтися?

— Не маю я їх,— відказав він. І раптом додав, спускаючи на мене свої очі, як двох мисливських псів на чужому подвір'ї.— Тим-то я й приїжджаю до вас.

— А щоб плечі ви тримали рівніше — вам теж ніхто не може сказати? — спитала я.— Але ж ви маєте хату. Мені казали, що у вас є хата й непогана ферма. І ви живете там один і самі вправляєтесь, так? — Він усе дивився на мене, а капелюха крутив у руках.— Нова хата,— сказала я.— Ви збираєтесь одружуватися?

І він повторив, не відриваючи від мене очей:

— Тим-то я й приїжджаю до вас.

Згодом він сказав мені:

— Нікого я не маю. Тож ніхто вас і не обтяжуватиме. Але ви, здається, не можете цього самого про себе сказати.

— Ні. Я маю рідню. У Джефферсоні.

Лице його трохи спохмурніло:

— Що ж, невелика власність у мене є. Я працьовитий, маю добре чесне ім'я. Я знаю, які ці городяни, але якби мені з ними переговорити....

— Вони вас, може, й вислухають,— не дала я йому докінчити,— проте поговорити з ними буде важкувато.— Він пильно подивився на мене.— Вони на цвинтарі.

— Але ті, хто живі,— сказав він.— З ними можна було б.

— Справді? — засумнівалась я. — Не знаю. Більше нікого у мене нема.

Так я прийняла Енса. І коли дізналася, що чекаю Кеша, зрозуміла: життя — це страшна річ і нічого з цим не вдієш. Ось тоді мені стало ясно: слова ні до чого, вони непридатні навіть для того, щоб називати ними те, що вони мають означати. Коли він народився, я переконалась, що материнство винайшов той, хто мусив створити для цього слово, бо тим, які мають дітей, байдуже, є воно чи нема. І страх винайшов хтось такий, хто ніколи не знав страху, і гордощі — хто ніколи не мав гордощів. Я зрозуміла, що зовсім не в тому суть, чи у них сопливі носи, а в тому, що ми мусимо заманювати одне одного словами, схожі на павуків, які, повиснувши на випущеній з рота павутинці, крутяться й поколихуються, а ніколи не доторкаються, і що тільки через шмагання лозиною їхня кров і моя може злитись в один струмінь. Я зрозуміла, що не в тому суть, що день у день мали порушувати мою самотність, бо по-справжньому вона порушилась тільки тоді, коли з'явився Кеш. Адже навіть Енс у ті ночі не міг її порушити.

Він теж мав слово. Любов, він так це називав. Але я вже у словах зневірилася. Я ж знала, що це слово, як і всяке інше, лише заповнює порожнечу, що коли настає пора, для цього не треба ніякого слова, так само, як не треба його для гордощів або страху. Кеш не потребував казати мені це слово, ані я йому, і я собі вирішила: нехай Енс і заманює ним, коли хоче. Тож так і було: Енс чи любов, любов чи Енс, те чи те — однаково.

Я думала про це й тоді, коли лежала поруч з ним у темряві, а Кеш спав у колисці на відстані руки від мене. Я думала й про те, що як він прокинеться й заплаче, дам йому грудь. Енс чи любов — однаково. Моя самотність була порушена, але опісля завдяки цьому ж таки й відновлена — час, Енс, любов, і все що завгодно поза цим обводом.

Потім я виявила, що чекаю Дарла. Спершу я не хотіла цьому повірити. Потім я була певна, що вб'ю Енса. Він же все одно що ошукав мене, сховавшись за словом, як за паперовою ширмою, і крізь неї затопив мені в спину. Ще потім, однак, я зрозуміла, що ошукали мене слова куди давніші за Енса і любов, і що це саме слово ошукало й Енса, і що моя помста полягатиме в тому, щоб він ніколи про неї не довідався. Отож після того, як народився Дарл, я попрохала Енса: присягнися, що відвезеш мене у Джефферсон, коли я помру, бо мені стало ясно, що батько правду казав, хоч він і знав про неї не більше, ніж я про свою неправду.

— Дурниці,— сказав Енс,— нічого нам сушити цим голови, маючи тільки двох їх.