Розділ «В свою останню годину»

Ми знов дивимось на Вернона. Він махає руками згори вниз. Ми переходимо нижче за течією, повільно і обережно, не зводячи погляду з Вернона. Він опускає руки.

— Ось тут,— каже Кеш.

— Ну то гайда вже на той бік, хай йому біс,— каже Джуел. Він підганяє коня.

— Стривай,— каже Кеш.

Джуел знову зупиняється.

— Якого біса? — каже він.

Кеш дивиться на воду, тоді обертається до Едді.

— Вона нерівно стоїть,— каже він.

— То вертайся на той бісів міст і там переходь пішки,— каже Джуел.— Ти й Дарл, обоє. А мене пусти на підводу.

Кеш не звертає на нього ніякої уваги.

— Вона нерівно стоїть,— повторює він.— Отож-бо. Треба дуже обережно з нею.

— То й оберігайся, якого біса! — каже Джуел.— Забирайтеся з підводи, дайте я сяду. Якщо ви боїтесь переправити її, то, їй-богу...

Очі його бліді, мов дві вибілені тріски. Кеш дивиться на нього.

— Ми її переправимо,— каже він.— Послухай, що тобі треба зробити. Вертайся назад, пішки перейди по мосту, спустися тим берегом і там зустрінеш нас із мотузкою. А твого коня забере до себе Вернон, поки ми повернемось.

— Іди ти під три чорти! — каже Джуел.

— Бери мотузку, спускайся тим берегом і будь напоготові,— каже Кеш.— Тут і двох вистачить: один править, другий її підтримує.

— Та ну тебе к бісу! — каже Джуел.

— Нехай Джуел візьме кінець мотузки, перейде річку вище по течії і там її закріпить,— кажу я.— Зробиш це, Джуеле?

Джуел гостро так дивиться на мене. Кидає швидкий погляд на Кеша, тоді знов на мене, очі насторожені й гострі.

— Чхати я хотів. Ото аби щось робити! Посідали тут, чортяки, хоч би пальцем...