Розділ «В свою останню годину»

— Якби знати, я приїхав би сюди минулого тижня й усе роздивився.

— Тоді ще стояв міст,— кажу я. Він не дивиться на мене.— Уїтфілд перебрався тут верхи на коні.

Джуел оглядається на нас, обличчя його стримане, насторожене й задумане. Він тихо питає:

— Чого ви хочете, щоб я зробив?

— Треба було мені таки під'їхати сюди минулого тижня й роздивитися,— каже Кеш.

— Не могли ж ми загодя знати,— кажу я.— Ніяким побитом не могли.

— Я поїду попереду,— каже Джуел.— Можете триматися за мною.— Він спонукає коня рушити з місця. Той покірно щулиться, Джуел нахиляється до нього, щось говорить, мало не силою підносить його, кінь обережно переставляє копита, щоб менше бризкало, сам тремтить, дихає хрипко. Джуел умовляє його, шепоче щось.— Іди,— каже він.— Не бійсь, я не дозволю, щоб тобі що сталося. Рушай-но.

— Джуеле,— каже Кеш. Джуел не обертається. Він підострожує коня.

— Він же вміє плавати,— кажу я. Якби дати коневі трохи часу...

Немовлям він тяжко хворів. Мама сиділа при світлі лампи, а він лежав на подушці у неї на колінах. Ми прокидалися і бачили, як вона сидить з ним. І ані звука від них обох.

— Та подушка була більша за нього,— каже Кеш. Він хилиться трохи наперед.— Треба було мені приїхати сюди минулого тижня й оглянути. Треба було.

— Атож,— кажу я.— Він ні головою, ні ногами не діставав до країв подушки. Але ти ж не міг загодя знати.

— Таки треба було.— Він смикає віжки. Мули рушають у посторонках, колеса шлопотять по воді. Він оглядається на Едді.— Труна нерівно стоїть,— каже він.

Нарешті дерева розступаються, серед вкритої води Джуел сидить верхи впівоберта, кінь уже занурився по живіт. На тому березі ми бачимо Вернона, тата, Вардамана й Дьюї Делл. Вернон махає нам, радить узяти нижче за течією.

— Ми надто високо зайшли,— каже Кеш.

Вернон ще гукає щось, але слів сюди не чути через шум води. Вона суне тепер суцільною глибокою лавою, без сплесків, що й не помітно її руху, аж оце — пропливає колода, звільна перевертаючись у воді.

— Ось простеж за нею,— каже Кеш.

Ми стежимо за колодою і бачимо, як вона на мить зупиняється й наче зависає, позад неї течія утворює щільну хвилю, перехлюпується через колоду, підбиває її сторчма й пориває вперед.

— Отам брід,— кажу я.

— Атож,— каже Кеш.