Розділ «В свою останню годину»

— Дай я покатаюся, Джуеле,— попросив він,— Дай я покатаюся. — Він тріскотів, мов цвіркун у траві, мов цвіркунчик.— Дай покатаюся, Джуеле.

Тієї ночі я побачив, як мама сидить у темряві біля Джуелового ліжка. Вона гірко плакала,— може, тому що мусила стримувати свій плач, а може, тому, що про сльози вона була такої самої думки, як і про ошуканство, і ненавиділа себе за те, що так вчинила, а його за те, що мусила так вчинити. І тоді мені все стало ясно. Це мені стало так само ясно, як і того дня, коли я зрозумів про Дьюї Делл.

Талл

Кінець кінцем вони таки домоглися від Енса, чого він хоче, і він сам, дівчина й малий злізли з підводи. Але навіть коли ми були на мосту, Енс раз по раз оглядався, наче гадав, що як уже він зліз із підводи, все якимось чином переграється назад і він знову опиниться у полі, а вона лежатиме в домі й чекатиме смерті, і все можна буде почати спочатку.

— Хай би взяли й твого мула,— каже він, а міст аж двигтить і хитається під нами, занурюючись у збурену воду, ніби він так тягнеться наскрізь через усю земну кулю, а протилежний кінець вистає з води, немов якийсь зовсім інший міст, і ті, хто показався б із води по той бік мосту, скидалися б на вихідців із самого нутра землі. Але він був ще цілий, це було знати з того, що тоді, як цей кінець його провисав у воду, другий наче зовсім не провисав — просто здавалося, мов дерева на тому боці й увесь протилежний берег повільно погойдуються взад-вперед, як маятник величезного годинника. А осклизлі колоди терлися й стукались одна об одну у воді, кінцями задиралися вгору, прорізали течію, переверталися й неслися до броду, де у розвихреному й пінявому потоці чаїлася несподіванка.

— А що б це дало?— кажу я.— Якщо твої мули не можуть намацати броду й перетягти по ньому підводу на другий бік, що б дало, якби їх було троє чи хоч би й десятеро?

— Я його у тебе не прошу,— каже він.— Я завжди сам можу подбати про себе й про своїх. Я не прошу, щоб ти ризикував своїм мулом. Це ж не твоя небіжчиця, я до тебе нічого не маю.

— Треба було вернутися й відкласти до завтра,— кажу я.

Вода була холодна. Вона була щільна, як шуга, тільки що рухлива. Частина її була звичайною водою, яка тече під цим самим мостом одвіку, але коли з неї вивергалися раз у раз колоди, то ти вже не дивувався, що це теж була складова частина води, і несподіванки, і погрози.

Тільки коли ми перейшли на протилежний бік, вибралися з води й відчули тверду землю під ногами — ось тоді мене взяв подив. То було так, наче ми й не сподівалися, що міст скінчиться на другому березі чимось певним, як от та твердь, по якій ми перше ступали й добре її знали. І наче це зовсім і не я тут опинився, бо ж у мене мало б бути трохи більше глузду, щоб не лізти у таку небезпеку. І коли я оглянувся назад і побачив той берег і свого мула там, де ще недавно й сам стояв, і подумав, що мені ж доведеться якось вернутися туди, то зрозумів, що цьому не бувати, ніяка сила не примусить мене перейти цим мостом удруге. А проте я був таки тут, хоч тепер ніщо не примусило б мене перейти ним ще раз, навіть сама Кора.

Поруч був той малий. Я сказав йому:

— Знаєш, краще тримайся за мою руку.

Він зачекав трошки й ухопився за мене. Хай йому грець, коли мені не здалося, що він зумисне підступив до мене, щоб підтримати, він так ніби казав: «Нічого з вами не станеться». То так, ніби він казав про відомі йому райські кущі, де двічі настає різдво разом з днем подяки і триває цілу зиму, весну й літо, і про те, що як я лишуся з ним, то й мені буде добре.

Оглянувшись на свого мула, я весь той берег, як у бінокль побачив — стояв там мул, а далі лежала розлога земля і на ній був мій будинок, просяклий потом, так, немов чим більше поту, тим розлогіша земля, і чим більше поту, тим ладніша домівка, бо Корі без ладної домівки не можна, Кора повинна почуватись, як дзбан з молоком у струмку: треба мати ладного дзбана, а ні, то прудкого струмка, отож як буде великий струмок, то можна обійтись і без ладних та міцних дзбанів, бо це твоє молоко, прокисле чи ні, бо ти волів би молоко, що скисає, аніж таке, що не скисає, бо ти ж мужчина.

А він тримався за мою руку, рука його була така гаряча й довірлива, що мені хотілося сказати: «Глянь-но. Бачиш — мул онде? Йому тут нема чого робити, то він і не пішов сюди, бо він просто мул. Отак і доросла людина не раз бачить, що в дітях більше тверезого глузду, ніж у неї. Тільки вона не хоче перед ними цього визнати, поки в них не виростуть бороди. А коли вони обростуть бородами, їм без кінця не дає спокою думка, чи ж повернеться до них той тверезий глузд, який вони мали безбородими, тим-то не завадить визнати перед тими, хто морочиться речами, зовсім не вартими мороки, що ти й сам від них не кращий».

Ось так ми стояли і дивились, як Кеш розвертає підводу. Ми бачили, як вона знову опинилась на дорозі, слід якої губився на дні. Трохи згодом підводи вже не стало видно.

— Нам краще спуститися до броду, щоб у разі чого пособити,— сказав я.

— Я дав їй слово,— каже Енс.— Воно для мене святе. Ти, я знаю, шкодуєш, що встряв у це, але вона благословить тебе на небі.

— Що ж, обійти землю їм не вдалося, довелось лізти у воду,— сказав я.— Ходім.

— А все через те, що ми вернулися,— сказав він.— Не щастить, коли вертаєшся.