Розділ «В свою останню годину»

Він стояв згорбатілий і похнюплений і дивився на порожній шлях за хитким мостом, що ховався під водою. І ця дівчина теж, в одній руці тримаючи кошик з їжею, у другій — згорток. У місто собі їдуть. Так затялися. Не страшать їх ні пожежа, ні земля, ні вода — їм аби допастися до торбинки з бананами.

— Треба було на день відкласти,— сказав я,— До ранку вона, може, спаде трохи. Можливо, сьогодні вночі дощ ущухне. І воді вже не буде як більше підніматися.

— Я обіцяв їй,— каже він.— Вона на мене надіється.

Дарл

Перед нами біжить щільний темний потік. Він озивається до нас, бурмоче невгомонно й тисячоусто, його жовту поверхню мережать потворні рухливі вихорці, короткоплинні, нестійкі, мовчазні й такі значливі, немов то під самою поверхнею пробуджується щось величезне й живе, щоб за хвильку знов запасти у сплячку.

Потік клекоче й бурмоче поміж спицями коліс та ногами мулів, жовтий, засмічений усяким непотребом і покритий клаптями шумовиння, наче він зіпрів і весь у милі, як заїжджений кінь. Через підлісок він проходить, видаючи якісь жалібні й задумливі звуки; очерет і лози в потоці хиляться, мов під вітром, рівненько поколихуються, ніби їх підтримують невидимі дроти з навислого гілля дерев. Над нескінченним плесом вони — дерева, очерет, кущі — стоять, позбавлені коріння, відділені від землі, схожі на привидів у цій широчезній, хоч і не безмежній пустці, де панує голос спустошеної і журливої води.

Ми з Кешем сидимо на підводі, Джуел на коні біля правого заднього колеса. Кінь тремтить, голубі його очі на видовженій рожевій морді округлі зі страху, дихання хрипке, як стогін. Джуел сидить рівно й випростано, мовчки й хутко дивлячись туди-сюди, обличчя спокійне, ледь бліде, насторожене. У Кеша обличчя теж поважно стримане, ми кидаємо один на одного довгі допитливі погляди, які вільно крізь очі поринають у ту надпотайну глибінь, де ми, Кеш і Дарл, на мить занишкли, обурені й непоступливі серед цих одвічних лохів та передчуттів, насторожені, потайні й безжальні. Коли ми говоримо, голоси наші спокійні й відсторонені.

— Ще наче не збилися з дороги.

— Ці два великих білих дуби зрубав Талл. Я чув, що давніше, коли бувала висока вода, по цих дубах знаходили брід.

— Це він, здається, два роки тому, коли заготовляв тут ліс. Певне, йому й на гадку не спадало, що хтось іще користуватиметься цим бродом.

— Атож. Мабуть, тоді. Тоді він чимало дерев тут вирубав. Казали, він на ці гроші викупив заставу.

— Так. Напевне, так і було. Вернон міг це зробити.

— Звісно. Щоб завести тартак, більшість тих, що тут рубають ліс, мусять мати збіса прибуткову ферму. Чи то крамничку. Але Вернон, мабуть, міг таки вирубати.

— Атож. Він тямущий.

— Справді. Вернон тямущий. А проте все-таки брід мав би зберегтися. Вернон ніколи б і не вивіз дерево звідси, якби не розчистив давньої дороги. Гадаю, ми ще не збилися.

Він спокійно розглядається, як стоять дерева, похилені одне туди, друге сюди, дивиться назад на позбавлену основи дорогу, більш-менш вгадувану в повітрі з розміщення оголених від гілля і зрізаних дерев, так наче вона, затоплена водою, звільнилася від землі й знялася вгору, щоб своїм примарним виглядом ще дужче посилити навколишню пустку, через яку ми проїжджаємо, спокійно балакаючи про віковічну дбайливість і всякі такі звичні речі. Джуел дивиться на Кеша, тоді на мене, на обличчі його проступає спокійна й допитлива зосередженість, кінь тихо й розмірено тремтить під ним.

— Він міг би обережно проїхати наперед і промацати дорогу,— кажу я.

— Справді,— каже Кеш, не дивлячись на мене. Обличчя його обернене боком, коли він дивиться вперед, куди рушив Джуел.

— Не може він річище прогавити,— кажу я. Та й як не помітити, його ж за півста ярдів видко.

Кеш не дивиться на мене, я бачу тільки обрис його обличчя.