Розділ «В свою останню годину»

— Та навіщо вони їй тепер!— кажу я.

Хоча, правда, дуже ж вони ладні вийшли.

Ковдра натягнена у неї до самого підборіддя, дарма що душно,— ззовні тільки її обличчя й руки. Плечі їй підперли подушкою, голова високо, щоб вона могла дивитись у вікно, і нам кожен раз чутно, коли Кеш береться за рубанок чи пилку. Якби ми й оглухли, то з її обличчя могли б і чути, й бачити його. Обличчя її схудло, кістки під шкірою проступають білими смугами. Очі немов дві свічечки, коли вони опливають на залізні підсвічники. Та нема в них вічного й незнищенного спасіння й милосердя божого.

— А таки гарні вони вийшли,— кажу я.— Але, правда, не рівня тим, які Едді вміла пекти.— З наволочки знати, що дівчина прала її й прасувала, хоча яке там те прасування! Може, в Едді аж тепер нарешті очі відкриються, коли полежить, віддана отак на ласку й опіку чотирьох чоловіків та дівулі-вітрогонки.— Ніхто в нашій околиці не міг змагатися з Едді Бандрен, коли йшлося про всяке печиво,— кажу я.— І як тільки вона встане й знов заходиться пекти, з нашими пирогами на ринок уже можна й не потикатись.

Під ковдрою вона видається худою, мов скіпка, а що вона дихає — видно лише по тому, як поширхує матрац. І волосся у неї на щоці навіть не колихнеться, дарма що дівчина стоїть над нею, обмахує віялом. Ми бачимо, як вона, не перестаючи віяти, бере його в другу руку.

— Спить?— питає пошепки Кейт.

— Їй неприємно дивитись, що Кеш там-о робить,— каже дівчина.

Нам чутно, як пилка врізається в дошку: звук такий, мов хтось хрипить. Юла обертається на скрині й виглядає у вікно. Намисто у неї справді гарненьке з цим її червоним капелюшком. І не подумаєш, що вся ціна йому двадцять п'ять центів.

— Вона повинна була взяти пироги,— знову каже Кейт.

Я б ці гроші знайшла куди притулити. Але ж пироги мені задурно обійшлися, от тільки що я їх пекла. Я можу йому сказати, що кожен може дати маху, але не кожен може викараскатися без збитків — я можу так йому й сказати. Не кожен може свою помилку собі на вигоду обернути — отак можу сказати.

Хтось входить у сіни. Це Дарл. Пройшов повз двері, а в кімнату й не заглянув. Юла дивиться йому вслід, доки він зникає у глибині дому. Рука її підноситься й ледь торкається намистин, а тоді волосся. Коли ж вона помічає, що ми на неї дивимось, погляд її пригасає.

Дарл

Тато з Верноном сидять на задньому ганку. Тато, відкопиливши нижню губу великим і вказівним пальцями, насипає пучку тютюну з покришки табакерки. Вони оглядаються, коли я проходжу через ганок, зачерпую гарбузовим коряком води з відра й п'ю.

— Де Джуел?— питає тато.

Я ще хлопцем уперше зрозумів, наскільки смачніша вода, коли постоїть у кедровому відрі. Літепла, з легеньким присмаком, що нагадує гарячий липневий подмух між кедрів. Вона має постояти годин із шість, не менш, і пити її слід гарбузовим коряком. Воду ніколи не треба пити з металевої посудини.

А вночі вона ще краща. Я, бувало, лежу в сінях на своєму сіннику, дожидаючи, коли всі поснуть, тоді встаю і йду до відра. Воно чорне на чорній полиці, непорушна поверхня води, мов округла дірка в ніщо, у ній видно, може, зірочку або й дві, поки я не розколишу її коряком, а потім зірочки вже в коряку, поки я не вип'ю. Згодом я вже був більший і доросліший. Тоді я чекаю, доки всі позасинають, щоб задерти сорочку й, лежачи, слухати, як вони сплять,— я відчував своє тіло, не доторкаючись до нього, відчував, як обвіває його остудлива тиша, і мені було цікаво знати, чи й Кеш те саме робить у темряві,— може, він навчився це робити ще років за два до мене.

Стопи татові потворно вигнуті, пальці ніг судомно викривлені й покручені, на мізинцях зовсім нема нігтів — це тому, що змалку він мусив тяжко працювати у болоті, у саморобних узувках. Біля стільця стоять його грубі черевики. Вони мають такий вигляд, мов їх тупою сокирою витесано з чавунної брили. Вернон побував у місті. Я зроду не бачив, щоб він їздив до міста у комбінезоні. Це, кажуть, через жінку. Вона колись теж учителювала.

Я вихлюпую рештки води з коряка на землю й витираю рота долонею. До ранку буде дощ. А може, ще до смерку.

— У клуні він,— кажу я.— Запрягає.

Блазнює він з цим конем. Через клуню він пройде на пасовище. Коня там не видко: кінь у холодку, де молодий сосняк. Джуел свистить, пронизливо так. Кінь фуркає, і тоді Джуел помічає його, він промайнув на мить серед синіх тіней. Джуел знову свистить. Кінь стрімголов несеться вниз схилом на негнучких ногах, вуха стригочуть, різнобарвні очі ходять ходором — зупиняється він аж кроків за двадцять від Джуела, стоїть боком і поглядає через плече, грайливо й насторожено.