Розділ «В свою останню годину»

Раз уранці — у листопаді, це тривало вже п'ять місяців,— Джуела не було вдома в ліжку і він не приєднався до нас на полі. Отоді вперше мама дещо про це довідалася. Вона послала Вардамана шукати Джуела, а опісля й сама пішла за ним. Виглядало так, що поки обман тривав тихо-мирно, ми всі на це погоджувались, підсвідомо чи, може, з боягузтва, бо ж усі люди боягузи й ладні витерпіти будь-яке відступництво, аби лишень зовні було добропристойно. Але тепер, спонукувані нашим спільним страхом, ми це вдавання відкинули, як покривало з ліжка, й сиділи випростані у своїй голизні, дивлячись одне на одного й приказуючи: «Ось вона, правда. Він не прийшов додому. Щось трапилося. Ми допустили, щоб з ним щось трапилося».

А потім ми його побачили. Він їхав покрай межі й далі навпростець полем, верхи на коні. Грива й хвіст коня миготіли в русі, немов довершуючи плямистий обрис його шкури. Здавалося, що Джуел, з мотузяною гнуздечкою в руці, сам без капелюха, сидить охляп на вітряку. Кінь цей був нащадком одного з тих техаських поні, що їх двадцять п'ять років тому завіз сюди Флем Сноупс і продав з аукціону по два долари за штуку, і всі вони порозбігалися, тільки старий Лон Квік зловив свого й навіть мав від нього потомство, бо не зміг його здихатись.

Джуел під'їхав чвалом і зупинився, п'яти вдавлені в ребра коня, той витанцьовував і вигинався, наче його грива, хвіст і плямиста шкура не мали нічого спільного з плоттю й кістками під ними, а він сидів верхи й дивився на нас.

— Де ти взяв цього коня?— спитав тато.

— Купив,— відказав Джуел.— У містера Квіка.

— Купив?— перепитав тато. — За які гроші? Ти що, обіцяв, що я заплачу?

— На свої власні,— сказав Джуел.— Я їх заробив. Можеш не хвилюватись.

— Джуеле,— озвалася мама.— Джуеле.

— Все нормально,— сказав Кеш.— Він заробив ці гроші. Він розчистив сорок акрів землі, які Квік придбав торік навесні. Сам-один усе це зробив, працював по ночах з ліхтарем. Я бачив. Отож моя така думка, що цей кінь нікому нічого не коштував, окрім Джуела. То й хвилюватись тут нема чого.

— Джуеле,— повторила мама.— Джуеле...— Тоді додала: — Іди-но в хату й виспися.

— Не зараз,— відказав Джуел.— Я не маю часу. Треба ще заробити на сідло й гнуздечку. Містер Квік каже...

— Джуеле,— сказала мама, дивлячись на нього.— Я дам тобі... Я дам... Дам...

І вона розплакалася. Вона аж ридма ридала, не ховаючи обличчя, стоячи у своєму вицвілому халаті й дивлячись на нього, а він, верхи на коні, дивився на неї, і вираз його ставав усе холоднішим і знудженішим, аж урешті він хутко відвернувся, і підійшов Кеш і торкнув її за плече.

— Тобі краще піти додому,— сказав Кеш.— Тут для тебе надто вогко. Іди-но краще.

Вона тоді затулила обличчя руками й за хвилину таки пішла, спотикаючись у борознах. Але невдовзі оговталася і далі йшла вже рівно. Вона не оглядалась. Дійшовши до межі, вона зупинилася й гукнула Вардамана. Той не відводив очей від коня, так і вистрибував перед ним.

— Дай я покатаюся, Джуеле,— попросив він.— Дай я покатаюся.

Джуел глянув на нього й знову відвернувся, тримаючи коня за повіддя. Тато стежив за ним, губи його плямкали.

— Значить, коня купив,— сказав він.— У мене за спиною розжився на коня. Навіть не порадившись зі мною. Ти знаєш, яка у нас скрута і все-таки купив коня, а годувати ж його мені доведеться. До сьомого поту наробився й купив собі коня.

Джуел подивився на тата, очі його були блідіші, як звичайно.

— Він і крихти твого не з'їсть,— сказав він,— Ні крихти. Я його радше заб'ю. Можеш ніколи цього не боятися. Ніколи.