Розділ «В свою останню годину»

— Ні. Їй ні в якому разі.

Після того зовсім кумедно все пішло. Він став такий запаморочений, і так смертельно хотів спати, і схуд, як тичина, і все видко, уявляв, який він спритний. А я запитував себе, хто ж його дівчина. Усіх перебрав, кого знав, але жодної не міг назвати з певністю.

— Це не дівчина,— сказав Кеш.— Це заміжня жінка десь поблизу. Жодне дівчисько не могло б бути таке зухвале й витривале. Оце мені тут і не подобається.

— Чому? — здивувався я,— Заміжня для нього безпечніше, ніж дівчина. Така більш розважлива.

Кеш подивився на мене якось так невиразно, і так само невиразно спробував розтовкмачити мені.

— Це не завжди безпечніше, коли хлопець...

— Ти хочеш сказати, що безпечне — не конче найкраще?

— Атож,— сказав він, знов якось невиразно.— Тут не те, що найкраще, а от що для нього було б добре... Молодий хлопець... Якось бридко це, розумієш... валятися в чужому багнищі...

Ось воно що він мав на думці. Коли з'являється щось нове, нестримне й палке, то треба в ньому чогось трохи кращого, аніж сама безпечність. Безпечне — це таке, що від тривалого вжитку всі краї в ньому попритиралися, нічим воно таким не прикметне, щоб можна було похвалитися: «Цього ніколи не було раніше і ніколи не буде в майбутньому».

Отож ми нікому не сказали, навіть тоді, коли він одного разу прийшов просто на поле й став поряд з нами до роботи, не мавши часу бодай сходити додому і вдати, ніби цілу ніч проспав у ліжку. Мамі він міг би сказати, що не голодний і тому не хотів снідати або що він з'їв шматок хліба, коли запрягав мулів. Але ми з Кешем знали, що останнім часом він взагалі не ночував удома, що він вигулькнув з лісу, коли ми прийшли на поле. Однак ми нікому не сказали. Літо вже майже кінчалося, і ми знали, що тільки ночі похолоднішають, то він — а як не він, то вона — покладе цьому край.

Проте коли прийшла осінь і ночі стали довшати, тільки й змінилося, що він кожного ранку виявлявся в ліжку, і татові доводилось його будити, піднімати в тому стані напівотупіння, як і з самого початку,— і це було ще гірше, ніж коли він зовсім не лягав.

— А вона витривала,— сказав я Кешеві.— І раніш я захоплювався нею, а тепер навіть пошану відчуваю.

— Це не жінка,— відповів він.

— Он як? — здивувався я. Він пильно глянув на мене.— Тоді що ж то таке?

— Саме це я й збираюся з'ясувати,— сказав Кеш.

— Можеш собі вистежувати його по всьому лісі, коли хочеш,— сказав я.— Але я не збираюся.

— Я зовсім його не вистежую.

— А як же ти це назвеш?

— Я його не вистежую,— повторив він.— Я не зовсім це маю на думці.

Отож за кілька днів я серед ночі почув, як Джуел встає й вилізає через вікно, а потім чую, що й Кеш встає і йде за ним. Коли я вранці прийшов до клуні, Кеш був уже там, мули нагодовані, а сам він допомагав Дьюї Делл доїти корів. Побачивши його, я зрозумів, що він уже знає причину. І ще я завважив, що він якось дивно так приглядається до Джуела, немовби аж тепер йому й справді є над чим поміркувати, коли з'ясувалося, куди й навіщо той ходить. Але погляд його не був стривожений. Цей погляд у нього я помічав тоді, коли він виконував за Джуела прихатню роботу, що числилася за Джуелом — як досі гадав тато — або за Дьюї Делл — як гадала мама. Отож я нічого не питав у нього, гадаючи, що він сам розповість, коли все обміркує. Він, проте, не розповів.