Розділ «В свою останню годину»

— Це коли ми маємо виполоти всю ту низинку? — обурився тато.— Якщо ти не хворий, то що ж таке з тобою?

— Нічого,— відповів Джуел.— Зі мною все гаразд.

— Все гаразд? — сказав тато.— Та ти ж ось навіть зараз стоячи спиш.

— Ні,— відповів Джуел.— Зі мною все гаразд.

— Нехай він сьогодні побуде вдома,— сказала мама.

— Він мені потрібен для роботи,— сказав тато.— Ми навіть гуртом насилу впораємось.

— Зробиш, скільки встигнеш, з Кешем і Дарлом,— сказала мама.— Нехай він сьогодні побуде вдома.

Але Джуел не погодився.

— Зі мною все гаразд,— сказав він і пішов на поле.

Проте з ним таки було негаразд, це кожен бачив. Він худнув, і видко було, як він засинає на роботі, як мотика щораз повільніш ходить у нього в руках, дедалі з меншим розмахом, аж урешті й зовсім зупиняється, а він спирається на неї й застигає під гарячим сліпучим сонцем.

Мама вважала, що треба викликати лікаря, але тато не хотів без потреби витрачатись, з Джуелом нічого такого не було, оце тільки його худорба та звичка щохвилини впадати в сон. Та й їв він дай боже, хіба що часом засипав над тарілкою з куснем хліба напівдорозі до рота, такі не перестаючи жувати. Але він присягався, що з ним усе гаразд.

Це мама накинула Дьюї Делл його доїння, якось платячи їй за нього, і примудрилася, щоб решту прихатньої роботи, яку раніше справляв Джуел перед вечерею, тепер стали виконувати Дьюї Делл і Вардаман. А коли тата не було вдома, сама її робила. Вона й поїсти окремо готувала для Джуела, так, щоб інші не бачили. Ось тоді я чи не вперше виявив, що Едді Бандрен з чимось криється, вона, як завше нас учила, що ошукування — це гріх, над усі на світі гірший, навіть злидні не такі страшні. Іноді, коли я приходив лягати, вона сиділа в темряві над сплячим Джуелом. І я розумів, що вона себе ненавидить за це ошуканство, та й Джуела теж, бо ж цього не було б, якби не її любов до нього.

Якось уночі їй зробилось недобре, і, коли я пішов у клунку запрягати, щоб поїхати до Талла, то не зміг знайти ліхтаря. Я пам'ятав, що звечора він висів на цвяшку, але тепер, опівночі, його там не було. Отож я мусив запрягатися напомацки, поїхав і вернувся з місіс Талл уже над ранок. І ліхтар був на місці, висів собі на цвяшку, як і завше, а я тоді не зміг його знайти. Потім раз уранці, коли Дьюї Делл доїла корів перед самим сходом сонця, до клуні через дірку в задній стіні ввійшов Джуел з ліхтарем у руці.

Я розповів про це Кешеві, і ми подивились один на одного.

— От котяра! — сказав Кеш.

— А так,— погодився я,— Але навіщо ліхтар? І ще й ніч у ніч! Не диво, що він так худне. Ти йому що-небудь скажеш?

— Це нічого не дасть,— сказав Кеш.

— Але те, що він робить, теж нічого не дасть.

— Я знаю. Але до такого висновку він сам повинен дійти. Даймо йому час, і він побачить, що цього добра й завтра буде вдосталь, і він угомониться. І нікому про це не треба говорити, я так гадаю.

— Не треба,— погодився.— Я просив і Дьюї Делл нікому не говорити. А особливо мамі.