Розділ «В свою останню годину»

— Містер Уїтфілд перебрався ж,— каже вона.

— Верхи на коні,— кажу я.— І це було три дні тому. Відтоді вода піднялася на п'ять футів.

— Якби ж міст був над водою,— це Енс каже.

Колода підстрибує і знову пливе далі, а з нею разом сміття й шумовиння, і чути, як вода нуртує.

— Але він під нею,— каже Енс.

Кеш озивається.

— Як хто спритний, то міг би перейти там-о по дошках та колодах.

— Це якщо без нічого,— кажу я.— Бо тільки встромиш ногу в цю квашу, вона й розступиться. А ти як гадаєш, Дарле?

Той дивиться на мене. Він нічого не каже, просто дивиться своїми чудними очима, через які ото й поговір. Я завжди вважав, що воно не в тому річ, що він робить, що каже й таке інше, а в тому, як він на тебе дивиться. Неначе в саме нутро тобі заглядає. Неначе ти сам дивишся на себе й на свої вчинки його очима. Потім я помічаю, що й дівчина зирить на мене так, ніби я їй хтозна-що заподіяв. І каже щось Енсові.

— ...Містер Уїтфілд...— чути мені.

— Я дав їй слово перед самим господом богом,— каже Енс.— Гадаю, тут нема чого сумніватися.

Але мулів він таки не підганяє. Ми все стоїмо над водою. Ще одна колода вихоплюється на поверхню й проминає завалля; ми дивимось, як там, де був брід, вона затрималась на мить, повільно крутнулася й попливла далі.

— Може, вода сьогодні вночі почне спадати,— кажу я.— Ще день можна б і почекати.

Джуел торсає коня трохи вбік. Досі він усе сидів непорушно, а оце обертається й дивиться на мене. Обличчя то зеленіє, то наливається багрянцем, то знов зеленіє.

— Пішли б ви геть до свого бісового плуга,— каже він.— Хто вас, у біса, просив за нами воліктися?

— Я нічого лихого вам не бажаю,— кажу я.

— Заткнися, Джуеле,— каже Кеш.

Джуел одводить погляд на воду й скрегоче зубами, обличчя його то багровіє, то зеленіє, то знов багровіє.

— Ну то як,— каже Кеш трохи згодом,— що робитимем?

Енс не озивається. Він сидить згорбатіло, плямкаючи губами.