Розділ «В свою останню годину»

Земля зникає з Дарлових очей, вони стають колючі, як шпильки. Вони втуплюються в мої ноги, тоді піднімаються по моєму тілу до обличчя, і вже й сукні на мені нема, і я сиджу гола на передку, понад цими забарними мулами, понад своїми муками. Припустімо, я звелю йому завернути. Він зробить те, що я скажу. Хто ж би сумнівався! Раз я прокинулась і відчула під собою розлогу чорну порожнечу. Я нічого не бачила. Я бачила тільки, як Вардаман встає, підходить до вікна й штрикає ножем рибину, і цвіркає кров, сичить мов пара, але я нічого не бачила. Він зробить, як я скажу. Він завжди мене слухає. Я можу будь-що примусити його зробити. Авжеж, можу. Припустімо, я скажу — заверни сюди. Це було, коли я тоді померла. Припустімо, я зроблю так. Ми поїдемо до Нової Надії. Нам же не треба їхати до міста. Я підвелася, витягла ножа з рибини, яка ще сичала кров'ю, й убила Дарла.

Коли я ще спала в одному ліжку з Вардаманом мені був якось приснився кошмарний сон я ніби не сплю але нічого не бачу й не відчуваю. Я не відчуваю під собою постелі й не пам'ятаю хто я не можу згадати свого імені, навіть забула, що я дівчина, я не усвідомлюю, прокинулась я чи сню і що мені робити а про час я зовсім навіть не думаю аж це раптом я збагнула що то було то вітер віяв наді мною обвівав мене ззаду звідти де я не провітрила кімнати Вардаман спав і всі внизу теж а він прохолодним шовковистим повівом пробігав у мене по голих ногах.

Від сосен тягне прохолодою, сумовитий невгомонний звук. Нова Надія. Було три милі, було три милі. Я вірю в бога, вірю в бога.

— Чого ми не поїхали до Нової Надії, тату? — питає Вардаман.— Містер Самсон казав, що нам туди треба, а ми проминули той поворот.

Дарл каже:

— Дивись, Джуеле.

Але він не дивиться на мене. Він на небо дивиться. Канюк висить непорушно, ніби припнутий там.

Ми звертаємо на Таллів путівець. Минаємо клуню і їдемо далі. Колеса чавкають багнюкою, поруч тягнуться зелені рядки бавовника на цій дикій землі, і видно Вернона на полі за плугом. Він підносить руку, коли ми проїжджаємо, і довго дивиться за нами.

— Дивись, Джуеле,— каже Дарл.

Джуел сидить на коні так, наче вони обоє вирізьблені з дерева, і дивиться просто себе.

Я вірю в бога, боже. Боже, я вірю в бога.

Талл

Коли вони проїхали, я випряг мула, зав'язав посторонки й подався слідом за ними. Вони сиділи на підводі край греблі. Енс теж сидів, дивлячись туди, де був міст, тепер покритий водою — тільки два кінці лишилися на видноті. Погляд він мав такий, наче й справді вважав, що йому набріхано про затоплення моста, наче він і на хвильку не сумнівався, що міст таки цілий. І ще якийсь вдоволений подив прозирав у його погляді, коли він так сидів на підводі у вихідних штанях, плямкаючи губами. Немов зачуханий кінь у збруї, щось отаке.

І малий дивився на моста, притопленого водою,— повсюди колоддя й усякі уламки, а міст хитається й трясеться, наче ось-ось до решти завалиться,— дивився широко розплющеними очима, як у цирку. І та дівчина теж. Коли я підійшов, вона оглянулась на мене, гостро так шпигонула очима, ніби я їй хтозна-що заподіяв. Потім знову подивилась на Енса, тоді знову на воду.

Вода піднялася обабіч до верху греблі, не залило тільки край її, де ми були,— звідси починався міст, що далі йшов під воду, і якщо не знати, як перше виглядали дорога й міст, то тепер і не вгадав би, де річка, а де земля. Все перетворилося на жовтаву гамулу, з якої виступала тільки вузенька смужка греблі, де ми сиділи на підводі, на тому коні й на мулі.

На мене подивився Дарл, а потім Кеш обернувся й так глянув — з таким виразом, як отоді ввечері прикидав, чи підійдуть їй дошки, так ніби він про себе вимірював їх, зовсім не цікавлячись твоєю думкою, та й не вдаючи, що вислухає тебе, якби ти її з власної охоти висловив. Джуел не поворухнувся. Він сидів верхи на коні, ледь нахилившись уперед, вираз обличчя такий самий, як і вчора, коли вони з Дарлом верталися повз хату, щоб забрати її на підводу.

— Якби він був над водою, ми б могли перебратися,— каже Енс.— Заіграшки могли б.

Іноді котрась колода пробивала завалля й пливла далі, крутячись і перевертаючись, і нам було видно, як вона підходила до броду. Там вона сповільнялась і з хвилину кружляла на місці й вистромлялася з води — отож-то, як можна було гадати, і був брід.

— Це ще нічого не означає,— кажу я.— Може, там просто піску нанесло.

Ми стежимо за колодою. Потім дівчина знову дивиться на мене.