Розділ «В свою останню годину»

— А ви, хлопці? — кажу я.— У вас же цілий день завтра дорога.

Згодом Кеш каже:

— Дякуємо. Ми обійдемося.

— Ми не хочемо нікого обтяжувати,— каже Бандрен.— Але все одно щиро дякую.

Так я їх і залишив сидіти. За чотири дні вони, мабуть, уже звикли напочіпки. Лишень Рейчел не могла з цим погодитись.

— Це ж наруга,— каже вона.— Просто наруга.

— Та чим же ти йому зарадиш? — кажу я.— Він слово їй дав.

— А хіба я про нього? — каже вона.— Кому він потрібен! — І сама в плач.— Просто я хочу, щоб Ти й він, і всі чоловіки на світі, що мучать нас за життя і глумляться після смерті, тягаючи взад-вперед по землі...

— Та заспокойся, заспокойся,— кажу я.— Ти вже й розхвилювалась.

— Не чіпай мене! — кричить вона.— Не чіпай!

І слова про них сказати не можна! Я он п'ятнадцять років з тією самою прожив, але хай мені всячина, коли я можу що-небудь сказати! Та чого тільки між нами не бувало, а от ніколи не міг я припустити, що ми заведемося через жінку, яка вже чотири дні нежива, щоб мені всячина! Вони самі собі ускладнюють життя, брали б його так, як чоловіки,— день проминув, і квит.

Отож я лежав, чуючи, як починає дощити, і думаючи, як вони там сидять круг підводи, дощ лопотить по даху, та як Рейчел плаче, аж трохи згодом мені здалося, що вона плаче навіть уві сні, і відчував той прикрий запах, який насправді не міг сюди доходити. Я так і не міг зрозуміти, доходить він сюди чи ні, а чи це просто тому, що я знав про нього.

Отож уранці я так і не показувався до них. Я чув, як вони запрягають, і тільки коли переконався, що вже вони зібралися, все-таки вийшов і пішов дорогою до мосту, і звідти почув, як підвода вирушає з подвір'я і завертає назад, до Нової Надії. А коли вернувся додому, Рейчел напалась на мене, як це я відпустив їх, не давши поснідати. Ніколи з тими жінками не знаєш. Тільки-но ти второпав, що вони мають на думці те-то й те-то, як ураз — щоб мені всячина! — мусиш міняти все, та ще й дістаєш прочухана за те, що ніби приписав їм цю думку.

Але запах я таки й досі чув. Отож я вирішив, що то не сам запах, а просто знаття про нього, ось що збиває з пантелику, як то буває. Та тільки коли я пішов до клуні, мені все стало ясно. Вже з порога клуні я щось таке побачив. Воно так ніби сиділо напочіпки, і мені спершу здалося, що це один з їхніх відстав, але потім я розгледів, хто то. Канюк! Птах оглянувся, побачив мене і рушив до виходу, широко розставляючи ноги, крила розчепіривши, пильнуючи за мною то через одне плече, то через друге, мов лисий дідок. Опинившись надворі, він спробував злетіти. Довгенько він попідскакував, поки нарешті знявся в повітря,— воно ж було густе, важке й дощовите.

Коли вони вирішили добиратись до Джефферсона, то могли б об'їхати через Маунт Вернон, як Маккалем поїхав. Він верхи вже післязавтра додому дістанеться. Звідти їм лишиться тільки вісімнадцять миль до міста. Але, може, той міст теж знесло, і це показало йому, що все в руці господа.

Оцей Маккалем. Він же двадцять років купує у мене. Я знаю його з малих літ, знаю його ім'я, як своє власне, але щоб мені всячина, коли я можу його згадати.

Дьюї Делл

Ось уже видно дороговказ. Тепер він показує вбік від дороги, бо йому нікуди спішити. «Нова Надія, 3 милі» — проголосить він. Нова Надія, 3 милі. Нова Надія, 3 милі. Там уже наша дорога почнеться, вона зверне поміж дерев, порожня від непоспіху, вона твердитиме одне — до Нової Надії три милі.

Я чула, що моя мати мертва. Шкода, що я не мала часу на неї вмирущу. Шкода, що я не мала часу за нею пошкодувати. Бо ж у дику споганену землю на поглум — зарано зарано й зарано. Не те, що я була чи буду проти, а просто це зарано зарано й зарано.

Тепер він починає проголошувати. Нова Надія — три милі. Нова Надія — три милі; Так он що мають на увазі, коли кажуть — морок часу: ці агонія й відчай розпростертого кістяка, цей цупкий сповиток, в якому лежать споганені нутрощі подій. Коли ми наближаємось, голова Кеша поволі обертається, його бліде, безвиразне, сумне й стримане обличчя запитливо стежить за поруділим і безлюдним вигином дороги, біля заднього колеса Джуел на коні, дивиться просто себе.