Розділ «В свою останню годину»

Наче ми й так цього не знали! На обличчі Квіка, круг носа, був глузливий вираз, але вони собі сиділи й хоч би що — Бандрен і дівчина, і один хлопець на передку, Кеш, і другий, той, що про нього люди говорять, на перекладині ззаду підводи,— і ще один на плямистому коцику. Але вони, здається, до цього вже звикли, бо коли я сказав Кешеві, що їм доведеться вертати до Нової Надії, іншої ради нема, то він тільки й відповів:

— Думаю, ми туди доберемося.

Я не охочий встрявати в чужі діла. Хай кожен сам за себе дбає, моя така думка. Але коли я переговорив з Рейчел, що у них нема нікого тямущого, хто б опорядив її, і що саме липень місяць і все таке, то вернувся до клуні й спробував напоумити Бандрена.

— Я їй обіцяв,— каже він.— Так вона вирішила.

Я помічав, як лінтюх, котрого й з місця, бувало, не зрушиш, коли вже розрухається, то рухатиметься так само затято, як раніше опирався рухові, наче не стільки його боїться, як того, що треба буде зупинитись та знов рушати. І наче ще й пишатиметься, що йому й рухатись, і стояти однаково нелегко. Він зсутулено сидів на підводі, кліпав очима, слухав нашу розповідь про те, як в одну мить змило моста і як високо стоїть вода і — щоб мені всячина, якщо він не пишався цим, немов це з його власної волі вода піднялася!

— Кажете, так високо ще ніколи не бувало?— каже він.— Хай діється воля божа. Гадаю, що й до ранку вона не дуже спаде, далебі,— каже отак.

— Краще вам тут переночувати,— кажу я.— А завтра раненько вирушите до Нової Надії.

Мені просто було шкода їхніх сухоребрих мулів. Я сказав своїй Рейчел:

— Хіба ти хотіла б, щоб я їх вигнав проти ночі, коли вони за вісім миль від дому? Що ж мені було іншого робити?— кажу я.— Тільки одну ніч переночують у нас, а оте помістять у клуні, і на світанку й поїдуть.— Отож я й кажу їм:— Переночуєте сю ніч, а рано-вранці вернетесь до Нової Надії. Інструменту в мене вистачить, і зразу після вечері хлопці, коли захочуть, можуть і яму викопати,— отак я кажу, аж це помічаю, що дівчина дивиться на мене. Якби очі її були пістолетами, я б уже давно змовк навіки. Щоб мені з місця не встати, якщо вони не стріляли в мене! А коли я підійшов до клуні, то почув, як вона запально говорить батькові, ніби й не бачачи мене.

— Ти обіцяв їй,— отак каже.— Вона б не упокоїлася, якби ти не пообіцяв. Вона гадала, що може на тебе покластись. Коли ти не вволиш її волі, на голову тобі спаде прокляття.

— Ніхто мені не може закинути, що я не дотримую слова,— каже Бандрен.— Серце моє кожному відкрите.

— Що мені твоє серце!— каже вона. Мало не пошепки, гарячково.— Ти обіцяв їй. Ти мусиш. Ти...— Раптом вона завважила мене й стихла, застигла на місці. Якби її очі були пістолетами, я б уже давно змовк. Тож коли я заговорив до нього про це, він і каже:

— Я пообіцяв їй. Так вона вирішила.

— Але ж для неї краще було б поховати матір ближче, вона тоді могла б...

— Я обіцяв це Едді,— каже він.— Так вона вирішила.

Тоді я сказав їм завезти її в клуню, бо знов збирався дощ, і вечеря була майже готова. Тільки вони не захотіли йти до хати.

— Дякуємо,— каже Бандрен.— Ми не обтяжуватимем вас. У нас тут дещо є в кошику. Ми обійдемось.

— Ну добре,— кажу я,— якщо ви такі уважні до своєї жіноти, я до своєї теж. І коли нас застають за вечерею і відмовляються сісти за стіл, то це моїй жінці образа.

Отож дівчина пішла на кухню допомогти Рейчел. А до мене підходить Джуел.

— Само собою,— кажу я.— Переспиш на піддашші. І погодуй його, коли мулам даватимеш корму.