Розділ «В свою останню годину»

— Я вам заплачу,— каже він.

— За що? — кажу я.—  Я не збіднію через той овес, що кінь з'їсть.

— Ні, я таки заплачу,— каже він.

Мені здалося, що він сказав: треба не такий корм.

— Чому не такий?— перепитую я.— Він що, сіна й кукурудзи не їсть?

— Йому не такий треба,— каже він.— Я сам його нагодую, я не хочу, щоб він їв дармовий харч.

— У мене нема корму на продаж,— кажу я.— А якщо він з'їсть усе, що там є, вранці я допоможу тобі накласти на підводу ще хуру.

— Він ніколи не їв дармового харчу,— каже він.— Я краще вам заплачу.

Хотів я сказати: «А як на мене, то краще б тебе й близько тут не було». Але сказав я інше:

— То саме пора йому й почати. А на продаж корму в мене нема.

Поставивши вечерю на стіл, Рейчел з дівчиною пішли й постелили кілька постелей. Однак ніхто з них так і не зайшов до хати.

— Вона вже досить давно померла, щоб зважати на такі дурощі,— кажу я. Я-бо шаную небіжчиків, як і будь-хто інший, але ж треба й останкам належне віддати: коли жінка вже чотири дні у труні, найкращий спосіб виявити їй шану — це чимскорше закопати. А вони упираються.

— Так не годиться,— каже Бандрен.— Звичайно, якщо хлопці хочуть спати, я й сам можу посидіти з нею. Я не дорікатиму їй за це.

Тож коли я знову підійшов, вони всі сиділи напочіпки круг підводи.

— Нехай хоч малюк піде до хати й переспить,— кажу я.— Та й тобі краще б поспати,— це я дівчині.

Я не збирався лізти в їхні справи. І я ж нічого їй такого не зробив.

— Він уже спить,— каже Бандрен.

Вони його примостили в яслах, у порожньому стійлі.

— Ну, тоді ти піди в хату,— кажу я дівчині.

Вона як мовчала, так і зараз мовчить. І всі й далі сидять напочіпки. Поночі їх уже ледве й видно було.