Енс
Казав я йому, щоб не брав коня з пошани до матері-небіжчиці, бо не личить гарцювати на цій цирковій звірюці, коли вона хотіла, щоб ми всі були з нею на підводі, всі, хто її плоть і кров, але ще не проминули ми Таллів путівець, як Дарл почав сміятися. Сидить ззаду на перекладині разом з Кешем, у нього біля ніг мати-небіжчиця в труні, а він сміється. Я вже й не знаю, скільки разів казав йому, що через оце ж люди й пащекують про нього. Якщо тобі байдуже, кажу, то мені не байдуже до людської думки про мою плоть і кров, нехай навіть я винен, що такими безпутніми вас виховав, і коли ти так поводишся, щоб люди говорили про тебе всяке, то це кидає тінь на твою матір, кажу, а не на мене. Мені то що, я чоловік і можу витримати, це про наших жінок, маму й сестру, ти повинен дбати, і я обернувся й глянув, як він сидить ззаду і сміється.
— Ну нехай ти не маєш поваги до мене,— кажу я.— Але коли твоя мати в труні ще не захолола.
— Онде,— каже Кеш, киваючи головою в бік путівця.
Кінь ще далеченько, іде шпаркою ходою, але мені не треба говорити, хто то. Я тільки оглянувся на Дарла, що сидить і сміється.
— Я роблю все, що можу,— кажу я.— Я намагався, щоб згідно з її волею. Господь простить мене й вибачить поведінку тих, ким він наділив мене.
А Дарл сидить на перекладині над нею і сміється, сміється.
Дарл
Він швидко їде путівцем, але ми вже за триста ярдів від повороту, коли він звертає з путівця на дорогу, багнюка розбризкується з-під копит. Потім він трохи сповільнює біг, легкий і випростаний у сідлі, кінь місить багнюку.
Талл у себе на подвір'ї. Він дивиться на нас, підносить руку. Ми проїжджаємо, підвода порипує, багнюка шерехтить під колесами. Вернон усе стоїть. Стежить за Джуелом, коли той під'їжджає, кінь ступає легкою риссю, високо закидаючи копита, ярдів триста за нами. Ми їдемо далі, просування наше таке повільне, таке дрімотне, наче його й зовсім нема, немов це час, а не простір зменшується між нами і ним.
Дорога завертає під прямим кутом, вибої від коліс із минулої неділі вже зрівнялися — гладка рудувата стяга входить поміж сосен, проминаючи білий дороговказ з побляклим написом «Церква Нової Надії, З милі». Він постає з-за повороту, мов непорушна рука над глибочезною прірвою океану; поза ним лежить рудувата дорога, наче спиця, за обіддя до якої править Едді Бандрен. Він пропливає повз нас, цей порожній гладенький білий дороговказ, вигорілий на сонці у своєму байдужному ствердженні. Кеш спокійно дивиться на дорогу, коли ми проминаємо дороговказ, він обертає голову, як сова, на обличчі задума. Тато, зсутулений, дивиться просто себе. Дьюї Делл теж дивиться на дорогу, потім обертається до мене, її повитий поволокою погляд напружений і відсторонений, немає в ньому запитання, як у погляді Кеша. Дороговказ лишається позаду, рівненька дорога стелеться вдалечінь. Дьюї Делл знов повертає голову вперед. Підвода порипує.
Кеш спльовує через колесо.
— Днів за два вже й запах буде,— каже він.
— Скажи це Джуелові,— відказую я.
Джуел застигає в сідлі, він тримається випростано і вдивляється в нас так само незворушно, як цей дороговказ, що підносить навпроти нього своє вигоріле на сонці знамення.
— Вона не досить урівноважена для довгої дороги,— каже Кеш.
— І це йому скажи,— відказую я.
За якусь милю Джуел обганяє нас, шия коня вигнута, гнуздечка натягнута в бігу. Він сидить легко, рівно, випростаний у сідлі, лице здерев'яніле, капелюх задьористо збитий набакир. Він виривається наперед, на нас і не дивиться, кінь мчить, копита чвакають по багнюці. Шмат багнюки з-під заднього копита ляпає на труну. Кеш нахиляється, дістає зі скриньки якийсь інструмент і дбайливо знімає ту ляпанку. Коли дорога перетинає Уайтліф, над нами зовсім низько хиляться верби. Він зриває гіллячку й витирає пляму мокрим листям.
Енс
Тяжкий цей край для людини, а таки тяжкий. Вісім миль праці й поту вкладає вона в цю господню землю, там, де сам господь звелів їй. Ніде на цьому грішному світі чесна, трудяща людина не має зиску. Все припадає тим, що держать крамниці по містах, їм і потіти нічого, вони жиріють з чужого поту. Ні, вони не знають тяжкої праці, як фермер. Часом я дивуюся, чому ми цього не кинемо. Хіба тому, що на тім світі дістанемо за це віддяку, а вони туди не зможуть забрати своїх машин і все інше. Там кожен буде рівний, господь візьме у тих, хто заможний, і воздасть тим, хто вбогий.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «В свою останню годину [Всесвіт]» автора Вільям Фолкнер на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „В свою останню годину“ на сторінці 36. Приємного читання.