Розділ «В свою останню годину»

Кеш несе свою скриньку з інструментом. Тато дивиться на нього.

— Коли вертатимемось, я зайду до Талла,— каже Кеш.— Дах на клуні полагодити.

— Так не годиться,— каже тато.— Це ти просто насміхаєшся з неї і з мене.

— Ти хочеш, щоб він вертався сюди, а тоді пішки ніс інструмент аж до Талла?— каже Дарл.

Тато дивиться на Дарла, жує ротом. Тато тепер кожен день голиться, бо моя мама — рибина.

— Так не личить робити,— каже тато.

У Дьюї Делл у руці згорток. І ще кошик з обідом для нас.

— Що це?— питає тато.

— Це пироги місіс Талл,— каже Дьюї Делл, сідаючи на підводу.— Вона просила відвезти їх у місто.

— Так не личить,— каже тато.— Це неповага до небіжчиці.

Поїзд буде там. Він буде там наступного різдва, каже вона, такий же блискучий на рейках. Вона каже, що Санта Клаус не продасть його неміським хлопчакам.

Дарл

Він таки йде до клуні, входить на подвір'я, спина здерев'яніла.

Дьюї Делл несе в одній руці кошик, у другій рівненький газетний згорток. Обличчя її спокійне й похмуре, в очах задума й настороженість, у них я бачу спину Пібоді, як дві круглі горошинки у наперстках, здається, у спині Пібоді сидять двоє червів, що потайки й неухильно проточать тебе наскрізь і вилізуть з другого боку, і ти пробудишся раптом зі сну чи безсоння з напруженням та тривогою на обличчі. Вона ставить кошика на підводу й залазить сама, нога її виступає з-під вузької сукні — важіль, що двигає світом, один з тих циркулів, що вимірюють довжину й широчінь життя. Вона сідає на передку поряд з Вардаманом і згорток кладе собі на коліна.

Тепер він входить у клуню. Він не оглядається.

— Так не личить,— каже тато.— Хоча б цю малість міг би для неї зробити.

— Їдьмо,— каже Кеш.— Хай він лишається, як хоче. Нічого йому не станеться. Може, він до Талла заїде і там побуде.

— Він дожене нас,— кажу я.— Він подасться навпростець і перестріне нас на дорозі біля Таллової ферми.

— Він міг би й на тому коні поїхати,— каже тато,— якби я його не зупинив. Клята плямиста потвора, гірше дикої кицьки. Це ж просто насміх з неї і з мене.

Підвода рушає, вуха мулів починають стригти. За нами, над хатою, високо ширяючи непорушними колами, канюки меншають і зникають.