Розділ «В свою останню годину»

Вардаман

Ми збираємось у місто. Дьюї Делл каже, що він не продається, бо належить Санта Клаусові, і той забрав його з собою до наступного різдва. Тоді він знов з'явиться у вітрині, новенький і блискучий.

Тато й Кеш спускаються з пагорба, але Джуел іде до клуні.

— Джуеле,— каже тато. Джуел не зупиняється.— Ти куди?— каже тато. Але Джуел не зупиняється.— Залиш цього коня тут,— каже тато. Джуел зупиняється й дивиться на тата. Очі у Джуела, як мармурові кульки.— Залиш цього коня тут,— каже тато.— Ми всі поїдемо на підводі з мамою, так вона хотіла.

Але моя мама — рибина. Вернон бачив її. Він там був.

— Джуелова мама — коняка,— сказав Дарл.

— Тоді моя мама може бути рибиною, правда, Дарле?— сказав я.

Джуел — мій брат.

— Тоді моя теж буде конякою,— сказав я.

— Чому?— спитав Дарл.— Якщо тато — твій тато, то чому твоя мама має бути конякою тільки через те, що Джуелова мама — коняка?

— Але чому?— спитав я.— Чому так, Дарле?

Дарл — мій брат.

— Тоді хто ж твоя мама, Дарле?— спитав я.

— У мене її вже нема,— сказав Дарл.— Бо якби я мав її, то вона б була. А якби вона була, вона не могла б бути тепер. Чи могла б?

— Ні, не могла б,— сказав я.

— Тоді й мене нема,— сказав Дарл.— Чи я є?

— Ні,— сказав я.

Я є. Дарл — мій брат.

— Але ти є, Дарле,— сказав я.

— Я знаю,— сказав Дарл.— Через це я й не існую. Для однієї жінки забагато кількома такими розродитися, які є.