Розділ «В свою останню годину»

— Вона нерівно лежить. Коли ви хочете її нести й везти в рівновазі, то треба...

— Піднось. Піднось, хай тобі біс.

— Кажу тобі, що вона не втримається у рівновазі, якщо...

— Піднось! Піднось, дияволе носатий, піднось!

Вона нерівно лежить. Якщо вони хочуть нести її й везти у рівновазі, то треба...

Дарл

Він схиляється над нею разом з нами, дві руки з вісьмох. Кров хвилями приливає йому до обличчя. У проміжках шкіра у нього зеленава, такою рівною, густою зеленавістю, як у коров'ячої жуйки, обличчя його захлинається, шаленіє, верхня губа задерта.

— Піднось!— кричить він.— Піднось, дияволе носатий!

Він хапає, підносить увесь бік так раптово, що й нас усіх пориває швидше підхопити її, щоб він не перекинув догори ногами. З хвилину труна чинить опір, немов з власної волі, немов усередині її схудле на тріску тіло, хоч і мертве, шалено протистоїть нарузі, силкуючись приховати забруднену одежу, коли вже вона не змогла вберегти від забруднення тіло. Тоді раптом труна попускає і рвучко зноситься вгору, так ніби худорба небіжчиці збільшила підіймальну силу дощок або наче вона сама всупереч власному бажанню й потребі ринула навздогін за одежею, злякавшись, щоб її не здерто з неї. Обличчя Джуела стає зовсім зеленим, і я чую, як свистять його зуби при кожному подиху.

Ми виносимо труну в сіни, наші ноги шарпливо, незграбно тупають по підлозі, ми човгаємо підошвами і так виходимо за поріг.

— Стривайте хвилинку,— каже тато, відпускаючи свій кінець.

Він обертається причинити й замкнути двері, але Джуел не хоче чекати.

— Ходімо,— командує він задиханим голосом.— Ходімо.

Ми обережно зносимо її сходинками. Ступаємо ми так обережно, мов несемо безцінну коштовність, обличчя відвертаємо вбік, дихаємо крізь зуби, не ніздрями. Ідемо стежкою до схилу.

— Краще почекаймо,— каже Кеш.— Кажу вам, вона ж не в рівновазі. На цій горі нам треба, аби ще хтось підсобив.

— То пускай,— каже Джуел.

Він не зупиняється. Кеш іззаду починає спотикатися, накульгує, пробуючи втриматись на ногах, захекується. Потім він відстає, і Джуел несе передній кінець сам-один, тож там, де стежка йде вниз, труна нахиляється й починає вислизати у мене з рук і сковзує, наче санки по невидимому снігу, плавно пливучи в повітрі, де не встигає розвіятись її обрис.

— Стривай, Джуеле,— кажу я.

Але він не хоче чекати. Він майже біжить тепер, і Кеш зовсім відстав. Мені здається, що кінець, який я теж несу сам, нічого не важить, наче це соломина, яку жене шалений вихор Джуелового розпачу. Я навіть не встигаю докласти рук, коли Джуел, обернувшись, одним вимахом завдає її через себе на підводу й тоді оглядається на мене, обличчя йому душать лють і розпач.

— Хай тобі біс. Хай тобі біс.