Розділ «В свою останню годину»

Вам же доведеться об'їжджати довкруги через Самсонів міст. Цілий день, поки туди доберетесь. А там ще сорок миль до Джефферсона. Візьми моїх коней, Енсе.

Своїх почекаєм. Вона хотіла б так.

Ми побачили його за милю від дому, він сидів над болітцем. Зроду-віку риби там не водилося. Він підвів на нас погляд, очі круглі й спокійні, обличчя в багнюці, на колінах прут. Кора все співала.

— Сьогодні не добра пора ловити рибу,— сказав я.— Ходи з нами, завтра раненько-вранці ми вдвох виберемось на річку й наловимо її.

— Одна рибина й тут є,— відказав він.— Дьюї Делл бачила.

— Ходімо з нами. На річці краще ловиться.

— Тут теж є,— повторив він.— Дьюї Делл бачила.

— Я до бога йду і нагороди собі жду,— співала своє Кора.

Дарл

— Це не твій кінь здох, Джуеле,— кажу я.

Він сидить випростано, ледь схилившись уперед, спина мов дерев'яна. Криси його намоклого капелюха у двох місцях відстали від наголовка й нависли на його здерев'яніле обличчя, і коли він потуплює голову, то дивиться крізь щілини, наче крізь забороло шолому, погляд звернений через долину туди, де клуня приліплена на схилі, в уяві його постає невидимий кінь.

— Бачиш?— питаю я.

Високо над хатою, на тлі густого рухливого неба, вони зависають дедалі вужчими колами. Звідси вони як цяточки, невблаганні, терплячі, зловісні.

— Але це не твій кінь здох.

— Хай тобі біс,— каже він.— Хай тобі біс.

Я не можу любити свою матір, бо у мене нема матері. Джуелова мати — коняка.

Канюки зависають непорушно в тому своєму ширянні, через хмари здається, ніби вони даленіють.

Він застигає непорушно, спина здерев'яніла, обличчя теж, і в уяві його постає кінь, стрімкий у русі, схожий на яструба з гачкуватими крильми. Вони чекають нас, готові рушати, чекають його. Він входить у стійло й чекає, поки кінь спробує його копнути, тоді він встигає прошмигнути повз нього й забирається до ясел, застряє там, поглядаючи через шпарини понад стійлом на безлюдну стежку, а потім вилазить на піддашшя.

— Хай йому біс. Хай йому біс.

Кеш