Розділ «В свою останню годину»

Мене не обходить, що люди падають. Мене обходять бавовна й кукурудза.

І Пібоді не обходить, що люди падають. Чи не правда, док?

Факт. Геть дощенту вимиє з грунту. Вічно ця негода щось накоїть.

Отож-бо й є. Тим-то й мусиш докладати рук. Бо якби ніякої негоди і кожен збирав великий урожай, хто б його там дуже доглядав?

Та хай йому дідько, але кого ж це втішить, коли вода змиває його працю, над якою він потом умивався!

Факт. Хто б журився, що піднімається вода, якби змога самому її й спустити!

Але де такий умілець на світі? І якого кольору в нього очі?

Еге ж. Господь звелів, щоб воно росло. І його ж воля змити, коли він гадає, що воно для цього доспіло.

— Нічого тут не вдієш,— знов кажу я.

— Ця чортова жінота,— знов каже Кеш.

У хаті жінки починають співати. Ми чуємо перші слова — голоси тягнуться вгору,— тоді підводимось і підступаємо до дверей, скидаючи дорогою капелюхи й випльовуючи жуйку. Всередину ми не заходимо. Зупиняємось гуртом на приступках, у негнучких руках тримаємо капелюхи на животі чи за спиною, одна нога виставлена наперед, голови схилені, дивимось ми то вбік, то вниз на капелюхи в руках, то на землю чи інколи в небо, то на споважнілі стримані обличчя одне одного.

Спів кінчається, і голоси стихають після розкішного останнього акорду. Починає Уїтфілд. Його голос дужчий, ніж він сам. Це так, немов голос існує окремо від нього. Наче він — щось одне, а голос — щось зовсім інше, верхи на двох конях бік-о-бік вони перебираються вплав через річку і входять у хату, один заболочений, а другий навіть і не змоклий, урочистий і сумний. Якась жінка у хаті заходиться плачем. Коли слухаєш, то здається, що вона очима й голосом сама в себе звернена; ми переступаємо з ноги на ногу і, стикаючись поглядами, вдаємо, ніби очі наші не зустрічаються.

Нарешті Уїтфілд кінчає. Жінки знову співають, їхні голоси в цій задусі неначе зроджуються з самого повітря, сходяться разом і пливуть далі сумною, заспокійливою мелодією. Коли голоси стихають, то таке враження, що вони не зникли, а тільки розчинилися в повітрі й чекають, щоб ми пішли,— тоді вони знов оживуть і зіллються воєдино, сумні й заспокійливі. Та ось вони таки доспівали, ми надягаємо капелюхи, рухи наші незграбні, немов ми й капелюхів зроду не носили.

Дорогою додому Кора ще співає.

— Я до бога йду і нагороди собі жду,— співає вона, сидячи на возі, хустка на плечах, розкрита парасолька над нею, хоча дощу нема.

— А вона свою вже дістала,— кажу я.— Хоч куди вона там пішла, а нагороду вже дістала — звільнилася від Енса Бандрена.

Три дні вона лежала в труні, чекаючи, поки Дарл і Джуел вернуться голіруч, дістануть нове колесо й знов підуть туди, де застряла підвода в рові.

Візьми моїх коней, Енсе, кажу йому.

Ми своїх почекаєм, відказує він. Вона хотіла б так. Вона завжди на своєму стояла.

На третій день вони вернулися, поклали її на підводу й рушили, але було вже надто пізно.