Розділ «В свою останню годину»

— Але чого це Енсові так закортіло везти її до Джефферсона? — запитав Гаустон.

— Він дав їй слово,— відказав я.— Вона так хотіла. Вона родом звідти. Отож і затялася на цьому.

— Та й Енс не менш затявся,— докинув Квік.

— Справді,— озвався дядько Біллі.— Він веде себе як чоловік, що пустив за водою усе своє життя, а тоді затявся на чомусь, аби лише більше клопоту ближнім.

— Але як тепер така річка, то тільки господь зможе перевезти її на той бік,— промовив Пібоді.— Енсові це не по силі.

— І господь, гадаю, це зробить,— сказав Квік.— Усе життя він має Енса у своїй опіці.

— Це факт,— підтвердив Літлджон.

— Тож-бо запізно було б тепер його кидати,— додав Армстід.

— Я гадаю, що й усіх нас тут він не обділив своєю ласкою,— сказав дядько Біллі.— І це триває так довго, що тепер він уже не зможе нас покинути.

Виходить Кеш. На ньому чиста сорочка; його волосся, ще мокре, гладенько зачісане на чоло, воно в нього гладеньке й чорне, мов намальоване. Він важко присідає у нашому колі, ми вдивляємось у нього.

— Як на тебе ця погода, діє? — запитує Армстід.

Кеш мовчить.

— Поламана кістка озивається на всяку зміну,— каже Літлджон.— Як хто з поламаною кісткою, то може передчувати погоду.

— Щастя Кешеве, що він тільки ногу зламав,— зауважує Армстід.— Бо міг же так ушкодитись, що все життя б у ліжку пролежав. Звисока ти впав, Кеше?

— З висоти двадцять вісім футів і чотири з половиною дюйми, десь так,— каже Кеш. Я підсовуюся до нього.

— На мокрих дошках запросто послизнутися,— докидає Квік.

— Погано,— кажу я.— Але тут нічого не вдієш.

— Ця чортова жінота,— озивається Кеш.— Я зробив так, щоб було їй по розміру. Щоб підходило й на зріст, і за вагою.

Якщо через якісь мокрі дошки люди падають, скільки ж то їх нападає, поки зійде ця висока вода!

— Нічого тут не вдієш,— кажу я.