Розділ «В свою останню годину»

— Але сходить повільно. Вона довго тримається.

Я йду по другий бік хати. Там Кеш закладає дірки, що малий наколупав у віку. Він обтісує по клинцю для кожної дірки, а це ж морока, бо дерево мокре. Можна було б нарізати кружечків з бляхи і позакривати, ніхто б і не помітив різниці. Та й яке то має значення! Я бачив, як він цілу годину провозився з одним клинцем, наче скло обточував, коли міг би назбирати скільки хоч цурпалків і позатикати отвори, і було б нормально.

Коли з цим упорались, я повернувся до ганку. Чоловіки одійшли вже трохи далі від хати, посідали на дошках і на кобилиці, там, де ми вночі майстрували труну,— хто сидів так, а хто накарячки. Уїтфілда ще не було.

Вони обернули на мене погляди, в очах запитання.

— Майже готово,— сказав я.— Можна б і забивати.

Поки вони попідводилися, на поріг вийшов Енс, подивився на нас, і ми вернулись на ганок. Ми знову протерли черевики, ретельно так, пропускаючи один одного вперед, переминаючись при вході. Енс стояв на дверях, вигляд у нього був гідний і умиротворений. Він запросив нас жестом, проводячи до кімнати.

Її поклали навпаки. Кеш зробив ту штуку такої форми, як у настінного годинника  — кожен стик і шов на дошках скошені й підігнані; все так щільно, як у барабані, охайно, як у кошику з шиттям,— а поклали її там головою в ноги, щоб не зім'ялась одежа. На ній була весільна сукня, що розширюється донизу, отож її поклали головою в ноги, щоб розрівняти сукню, а обличчя покрили вуаллю, щоб не видно було, як його поколупав малий.

Коли ми виходимо, з'являється Уїтфілд. Входить мокрий, забрьоханий до пояса.

— Хай ласка господня спаде на сей дім,— каже він.— Я спізнився, бо моста знесло. Довелося спуститись до старого броду й перебратися вплав на коні, господь не дав мені загинути. Благословення господнє сьому домові.

Ми повертаємось туди, де козли, і хто сідає на дошки, хто накарячки.

— Я знав, що його знесе,— озвався Армстід.

— Він так довго стояв, цей міст,— зауважив Квік.

— Ти хочеш сказати — господь його підтримував,— докинув дядько Біллі.— Я не знаю, щоб хто-небудь хоч раз торкнувся його молотком за двадцять п'ять років.

— Скільки він часу простояв, дядьку Біллі?— спитав Квік.

— Його збудували... дай-но подумаю... Збудували 1888 року,— відповів дядько Біллі.— Я пам'ятаю це, бо першим проїхав по мосту Пібоді, добираючись до мого дому. У мене саме народився Джоді.

— Але він давно б уже розвалився, якби відтоді я проїздив по ньому кожного разу, коли твоя жінка бувала при надії,— зауважив Пібоді.

Ми засміялися раптом уголос і так само раптом стихли.

— Скільки людських душ по ньому пройшло, що вже ні по яких мостах не ходитиме,— сказав Гаустон.

— Факт,— погодився Літлджон.— Що й казати.

— І іншого моста нема поблизу,— сказав Армстід.— Доки її підводою довезуть до міста, мине два-три дні. А доки назад з Джефферсона вернуться, то й цілий тиждень збіжить.