Розділ «В свою останню годину»

Було десять годин, коли я вернувся з кіньми Пібоді, прив'язаними ззаду до підводи. Бричку вже приволокли звідти, де Квік знайшов її перекинутою в канаві, за милю від джерела. Її стягли з дороги, де джерело, і після того вже більше десятка возів там проїхало. Знайшов її Квік. Він сказав, що вода в річці піднялася й далі прибуває. І що вона вже покрила найвищу позначку на опорі мосту, це вперше на віку він таке бачив.

— Міст не витримає такої великої води,— сказав я.— Хто-небудь говорив про це Енсові?

— Я говорив йому,— озвався Квік.— Він гадає, що хлопці, мабуть, чули про це й досі вивантажились і вже їдуть назад. Він сказав, що вони зуміють перебратися через річку з нею на підводі.

— Одвіз би та поховав її у Новій Надії,— сказав Армстід.— Цей міст старий. Я б із ним не ризикував.

— Він затявся відвезти її до Джефферсона,— сказав Квік.

— Тоді чим швидше він вирушить, тим краще,— зауважив Армстід.

Енс зустрів нас на порозі. Він був поголений, але недбало — довгий поріз на підборідді. На ньому вихідні штани й біла сорочка з краваткою-метеликом. Сорочка щільно обтягнена, через що горб ще дужче випинається, та й вираз на обличчі інший. Він дивиться людям в очі з гідністю, лице його трагічне й умиротворене, він потис кожному руку, коли ми піднялися на ганок і витерли черевики, трохи незграбно почуваючись у вихідній одежі, вона шурхотить, ми не дивимось прямо на нього, коли він зустрічає нас.

— Бог дав, бог узяв,— кажемо ми.

— Бог дав, бог узяв.

Малого немає. Пібоді розказав, як він з криком вбіг на кухню, накинувся на Кору і став її шарпати, коли побачив, що вона смажить ту рибину, і як Дьюї Делл відвела його до клуні.

— Мої коні цілі? — спитав Пібоді.

— Цілі,— відповів я.— Я нагодував їх уранці. І бричка ваша наче ціла, нічого їй не сталося.

— І ніхто в цьому не винен,— сказав він.— Я б дав десять центів, щоб дізнатись, де був цей малий, коли коні понесли.

— Якщо там що-небудь поламалося, я полагоджу,— сказав я.

Жінки йдуть до хати. Чутно, як вони гомонять і обмахуються віялами. Віяла тільки вжж, вжж, вжж, і стоїть гул від їхньої розмови, як від бджіл, що гудуть у відрі. Чоловіки поставали на ганку, стиха перемовляються, не дивлячись один на одного.

— Добридень, Верноне,— чую я.— Добридень, Талле.

— Дощ наче знов буде.

— Таки факт.

— Атож, чоловіче. І ще й дужчий сипоне.

— А вода так швидко піднялась.