Розділ «В свою останню годину»

— Гей, Кеше! — гукає вона, голос її різкий, лункий і неослабний. — Гей, Кеше!

Він дивиться вгору на виснажене обличчя в рамі сутінкового вікна. Така картина пам'ятна йому з самого дитинства. Він відкладає пилку й підносить рукою дошку, щоб їй було видно, сам приглядається до її непорушного обличчя у вікні. Потім притуляє до першої дошки другу, так як вони мають бути припасовані, тицяє на ті дошки, що на землі, тоді другою рукою обводить обриси майбутнього готового виробу. Часину вона ще дивиться на нього зі своєї наче картинної рами, в погляді ні огуди, ні схвалення. Потім її обличчя зникає.

Вона лягає горілиць і одвертає голову, ледве чи й глянувши на тата. Дивиться вона на Вардамана; все, що лишилося живого в ній, раптом проривається назовні й спалахує на мить двома пломінцями в її очах. І тут таки никне, мовби хтось нахилився й загасив їх.

— Мамо,— вигукує Дьюї Делл,— мамо!

Схилившись над ліжком, вона мало не торкається постелі, віяло все ще в русі, як усі ці десять днів, голос її зривається на голосіння. Він у неї дужий, молодий, тремтливий і ясний, своєрідний забарвленням і силою, віяло все ще рухається вгору-вниз, розганяючи без потреби повітря. Потім вона припадає до колін Едді Бандрен, обхоплює їх, трясе з шаленою силою молодості, тоді кидається ницьма на горстку перетрухлих кісток, що лишились від матері, аж шурхотить кукурудзиння, яким набито матрац,— руки її розкинені й віяло в одній долоні досі ще тріпотливо доторкається до ковдри.

З-поза татової ноги виглядає Вардаман, рот широко розтулений, вся барва з обличчя зійшла на цей рот, наче він, втягуючи губи, заплямив його власною кров'ю. Він повільно задкує від ліжка, очі у нього круглі, бліде обличчя блякне в сутінках, як папірець, приліплений до ледь видної стіни, і так він вислизає з кімнати.

Тато у присмерку нахиляється над ліжком, його згорбатілий обрис нагадує щось совине своїм настовбурченим сердитим обуренням, в якому криється мудрість, чи то занадто глибока, чи то занадто інертна, що й у думку вона не вкладається.

— Кляті хлопці,— озивається він.

Джуеле, кажу я. Понад нами день тягнеться байдужий і сірий, заступивши сонце хмарою сірих списів. Мули під дощем аж димлять, вони пожовкли від багнюки, правий пристяжний раз у раз ковзає до рову на узбіччі дороги. Перехилені колоди полискують тьмяною жовтавістю, вони просякли водою і важкі, як свинець, круто перехилені над поламаним колесом біля рову; над розкиданими спицями від колеса, над кісточками Джуелових ніг вихриться потічок жовтої і не води, і не землі, звертає разом з жовтою дорогою, яка й не земля і не вода, і збігає в діл, розчиняючись у прудкій темно-зеленій мішанці, яка й не земля й не небо. Джуеле, кажу я.

Кеш підходить до дверей з пилкою в руках. Тато стоїть біля ліжка, згорбатілий, руки обвисли. Він повертає голову, свій зморшкуватий профіль, і підборіддя його дрібно тремтить, коли він закладає тютюну під ясна.

— Померла,— каже Кеш.

— Відійшла й покинула нас,— каже тато.

Кеш не дивиться на нього.

— Ти вже скоро кінчаєш? — питає тато.

Кеш не відповідає. Він входить у хату, все ще з пилкою.

— Ти б краще, гадаю, вернувся до роботи,— каже тато.— Тобі доведеться зробити все, що в силі, самому, бо хлопці ж далеко.

Кеш дивиться на її обличчя. Тата він зовсім не слухає. І до ліжка не підходить. Просто зупиняється серед кімнати, пилка при нозі, зіпрілі руки припорошені тирсою, обличчя поважне.

— Коли ти не встигнеш скінчити, взавтра, може, хтось прийде й допоможе,— каже тато.— Хоча б Вернон.

Кеш не слухає. Він дивиться на її умиротворене й застигле обличчя, що розпливається у присмерку, немов темрява — це передвісниця тієї землі, куди наостанку ми всі відходимо, аж урешті здається, що обличчя підноситься вгору, легенько, як відбиток висохлого листка.

— Знайдеться досить християнських душ, щоб допомогти тобі,— каже тато.