Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

Трійко друзів ще трохи постояли, потім похмуро перезирнулися та зайшли в бібліотеку.

5

— Хай мене грім поб’є, це ж наш чорний хлопака! — вигукнув Річі Голосом Ірландського копа.

Минув тиждень, стояла середина липня, і їхній підземний клуб був майже готовий.

— Горненького вам ройночку, сере-містере О’Генлоне! Фойний, фойний день на нас чекає, фойний, як картопелька, так казала моя матка…

— Наскільки мені відомо, Річі, ранок триває до полудня, — сказав Бен, виринувши з ями, — а зараз уже друга година.

Бен і Річі укріплювали стіни сховища. Бен зняв свого светра, бо день був спекотним, а робота — важкою. Його футболка посіріла від поту й обліпила груди та товстий живіт. Здавалося, він не надавав жодного значення своєму зовнішньому вигляду, але Майк подумав, що варто Бенові зачути кроки Беверлі, що не встигнеш ти вимовити «перше кохання», як він знову вскочить у свого мішкуватого светра.

— Не чіпляйся, а то перетворишся на Зануду Стена, — відповів Річі. За п’ять хвилин до того він вибрався з ями, бо, як він пояснив Бенові, у нього почався перекур.

— Я гадав, у тебе немає сигарет, — відказав тоді Бен.

— Немає, але я не зраджую своїм принципам.

Під пахвою Майк тримав батьківський альбом.

— А де всі? — поцікавився він, бо знав, що Бен має бути десь поруч, оскільки залишив свій велосипед під мостом біля Сілвера.

— Едді з Біллом півгодини тому пішли на звалище, аби роздобути ще дошок, — пояснив Річі. — Стенні та Бев подалися в лавку Рейнольда за завісами. Не знаю тільки, чим там займається Скирт під сподом (ха-ха, під сподом, второпав?), але до добра воно не доведе. Треба пильнувати за цим хлопцем, сам знаєш. До речі, якщо ще хочеш вступити до Клубу, то викладай двадцять три центи. На завіси.

Майк підхопив альбом під ліву пахву та порився в кишені. Він відрахував двадцять три центи (таким чином залишивши в своїй скарбничці десять центів) та передав монети Річі. Потім він підійшов до ями та зазирнув усередину.

Тільки це вже була не яма. Стінки були ретельно вирівняні та укріплені. Дошки траплялися різних розмірів, проте Бен, Білл і Стен гарненько підігнали їх за допомогою інструментів із майстерні Зака Денбро (Білл уважно слідкував за тим, щоби кожного вечора всі вони поверталися на свої місця в тому самому стані, що він їх позичав уранці). Бен і Беверлі поставили перетинки між опорами. Едді досі трохи нервував, але то був його природний стан. Біля однієї стіни лежав охайний стос дерну, який друзі збиралися згодом приклеїти на дах.

— Здається, ви тямите, що робите, — зауважив Майк.

— Звісна річ, — відповів Бен й указав на альбом. — Що це в тебе?

— Альбом мого батька, — сказав Майк. — Він збирає старі фотографії та газетні вирізки про наше місто. Таке в нього хобі. Я гортав його пару днів назад — пам’ятаєте, я казав вам, що десь бачив того клоуна? Виявляється, справді бачив. В альбомі. Тож я вирішив принести його сюди.

Йому було соромно пояснювати, що він не насмілився спитати дозволу в батька. Він боявся запитань, що можуть виникнути внаслідок його прохання, тому нишком виніс альбом із дому, поки тато саджав картоплю на західному полі, а мама розвішувала білизну на задньому дворі.

— Я подумав, що вам теж треба на це глянути.