Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

Майк побачив птаха й зажив собі далі. Йому вдалося вплести його образ у канву свого світогляду. Він був молодим, а його світогляд безмежним. Але те, що сталося того дня, засіло в найглибших закутках його свідомості. Інколи йому снилося, як він тікає від гігантського птаха, як його накриває широка крилата тінь. Деякі сни він пам’ятав, деякі — ні, але всередині нього навіки оселилися тіні, що рухалися самі по собі.

Як же мало він забув і як сильно це його пригнічувало, поки він займався щоденними справами: допомагав батькові, ходив до школи, катався на велосипеді, виконував мамині доручення або, вертаючись додому після уроків, чекав, коли на «Американському музичному рингу» з’являться чорношкірі групи. Глибину цього провалля можна було порівняти лише з піднесеним відчуттям полегшення, що прийшло до нього, коли він розповів свою історію Невдахам. І поки він розповідав, то зрозумів, що може відкрито думати про той випадок уперше, відколи одного раннього ранку побачив біля Каналу дивні ритвини… і кров.

4

Майк розказав їм історію про птаха на старій ливарні, а також про те, як він заліз у трубу, аби від нього сховатися. Пізніше того ж дня троє Невдах (Бен, Річі та Білл) вирушили в напрямку Деррійської бібліотеки. Бен і Річі все виглядали Баверза та його команду, а Білл лише дивився собі під ноги та замислено супив брови. Майк закінчив свою оповідку та за годину пішов, пояснивши, що тато попросив його бути вдома о четвертій, щоб допомогти збирати горошок. Беверлі треба було йти по магазинах і готувати обід для батька. У Стена та Едді теж знайшлися свої справи. Але перш ніж розійтися, вони почали копати яму там, де, якщо вірити Бенові, невдовзі мала з’явитися їхня підземна хатка-клуб. Для Білла (як і для всіх інших) ця справа мала символічне значення. Вони розпочали. Тепер Невдахи діяли разом, як одна команда, і в чому б не полягало їхнє завдання, вони розпочали.

Бен запитав у Білла, чи він повірив історії Хенлона. Вони саме проходили повз Громадський осередок, і бібліотека стояла прямо перед ними — кам’яна продовгувата будівля, що ховалася в затишку столітніх в’язів, яких іще не дісталася голландська грибкова хвороба, але коли-небудь дерева від неї висохнуть і змарніють.

— Ага, — відповів Білл, — г-гадаю, що в-він сказав п-правду. Н-неймовірну, але правду. А ти як г-гадаєш, Р-Річі?

Річі кивнув.

— Ага. Не хочу в це вірити, але все одно вірю, сам розумієш. Пам’ятаєте, що він сказав про язик птаха?

Білл і Бен кивнули. На язику були оранжеві помпони.

— Ось у чому прикол, — сказав Річі. — Воно наче якийсь злодій з коміксів. Лекс Лютор, Джокер, чи хто там іще. Вони завжди мають якісь фірмові прикмети.

Білл задумливо мугикнув. Воно й справді було схоже на злодія з коміксів. Бо вони його таким побачили? Чи уявили? Так, можливо. Дитячі фантазії, не більше, проте саме цим воно й харчувалося — дитячими фантазіями.

Вони перейшли дорогу до бібліотеки.

— Я п-п-питав у С-с-стена, ч-чи він щ-щось чув про т-такого п-птаха, — сказав Білл. — Н-н-не о-обов’язково т-т-такого в-в-великого, п-просто…

— Справжнього? — здогадався Річі.

— Т-так. В-він с-сказав, що т-такий п-птах може ж-жити в П-південній Америці чи А-а-африці, але н-н-не т-тут.

— То він не повірив Майкові? — спитав Бен.

— П-п-повірив, — відповів Білл.

Він переповів їм те, що розказав йому Стен, коли Білл проводжав його до того місця, де Юріс полишив велосипед. Стенлі вважав, що ніхто не міг побачити цього птаха до того, як Майк поділився з ними своїм досвідом. Може, щось інше, але не такого птаха, бо він був особистим чудовиськом Майка Хенлона. Але тепер… ну, тепер цей птах належав усьому Клубу Невдах, чи не так? Тепер вони всі могли з ним зустрітися. Вірогідно, що образ все одно мав відрізнятися: Білл натрапить на ворону, Річі — на яструба, Беверлі — на беркута, але Стен гадав, що тепер Воно може бути птахом для них усіх. Білл відповів Стенові, що тоді вони всі могли побачити прокаженого, мумію та навіть мертвих хлопчиків.

— А це означає, що треба діяти чимшвидше, якщо ми взагалі збираємося якось діяти, — сказав Стен. — Воно знає…

— Щ-що? — різко перепитав Білл. — Усе, щ-що з-знаємо ми?