Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

Воно

— Почекаєш, — неуважно відповів Бен. Він приніс у Пустовище кілька своїх інструментів і тепер уважно розкладав нові дошки, видираючи з них цвяхи та викручуючи болти. Одна виявилася розколотою — він відкинув її геть. Потім постукав по іншій, і в трьох місцях вона видавала глухі звуки прогнилого дерева, тож Бен і її забракував. Едді присів на купу землі та спостерігав за ним. Він сурмив у свого інгалятора, поки Бен витягував ржаві цвяхи зубцями, розташованими на бійчику молотка. Цвяхи пищали, обурювалися, наче маленькі противні звірята, на котрих хтось наступив.

— Якщо поріжешся ржавим цвяхом, то можна підхопити правця, — повідомив Едді Бенові.

— Та ну? — зацікавився Річі. — А що таке «правця»? Схоже на якусь венеричну хворобу.

— От телепень, — відказав Едді, — не «правця», а «правець», тобто м’язові спазми. Розумієш, є такі мікроби, що живуть в іржі, вони потрапляють у тіло крізь порізи й, так би мовити, розйобують нервову систему.

Едді почервонів іще дужче та швидше затягнувся з інгалятора.

— Господи помилуй, м’язові спазми, — вражено вимовив Річі. — Звучить кепсько.

— Ще б пак. Спочатку зводить щелепи, так сильно, що рота не відкриєш, не можеш навіть їсти. Тоді тобі прорізають дірку у щоці, щоб годувати рідиною по трубках.

— Чорт забирай, — вихопилось у Майка, і він висунувся з ями. Очі вирячилися, і на тлі його коричневої шкіри рогівка виглядала напрочуд білою. — Та невже?

— Так сказала моя мама, — відповів Едді. — Потім горло стискається, і ти навіть ковтати не можеш, тому помираєш від голоду.

Вони мовчки обдумували цю страшну новину.

— І ліків не існує, — додав Едді.

Усі мовчали.

— Тож я завжди стережуся іржавих цвяхів і подібного лайна, — підсумував Едді. — Мені коли ставили укол проти правцю, то він був смерть який болючий.

— А чого ти тоді пішов із Біллом на звалище та тягнув сюди весь цей непотріб?. — поцікавився Річі.

Едді кинув погляд на Білла, який саме зазирав усередину хатки-клубу, і очі Каспбрака засяяли такою любов’ю та захопленням, що відповідати на питання Річі не було потреби.

— Деякі речі треба робити, не зважаючи на ризик. Це перше важливе правило, яке я дізнався не від мами.

Невдахи знову замовкли, поринувши в роздуми. Потім Бен повернувся до іржавих цвяхів, і згодом до нього приєднався Майк Хенлон. Радіоприймач Річі, позбавлений своїх голосів (принаймні, допоки Тозіер не отримає кишенькові гроші чи не знайде моріжок, щоб його підстригти), висів на гілці, погойдуючись від легкого подиху вітерцю. Білл розмірковував над тим, як дивно все склалося, дивно та ідеально, наче цього літа вони були приречені перебувати тут, у Пустовищі, у Деррі. Він знав, що деякі діти поїхали до родичів. Дехто подався в «Дісней-ленд» до Каліфорнії, чи Кейп-Коду, або, як у випадку з одним його приятелем, до загадкового, далекого місця під химерною, проте виразною назвою Іштаад. Дітлахи роз’їхалися по церковних і скаутських таборах, а комусь пощастило потрапити у заклади для багатіїв, де молодь училася плавати та грати в гольф, а ще казати «Гарний удар!» замість «Пішов нахер!», коли партнер по тенісу закидав тобі вбивчу подачу. Батьки просто забирали дітей ПОДАЛІ від Деррі. І Білл їх розумів. Він знав, що деякі хлопчики та дівчатка самі хотіли поїхати з міста, бо боялися бабая, що бродив по Деррі цього літа. Але також Білл підозрював, що їхні батьки боялися того бабая ще більше. Городяни спочатку планували провести відпустку вдома, аж раптом вирішували поїхати ПОДАЛІ

(Ґштаад? Це у Швеції? Чи в Аргентині? Може, в Іспанії?)

від Деррі. Це нагадувало епідемію поліомієліту, що вибухнула в 1956 році, коли четверо дітей підхопили заразу після того, як скупалися в Меморіальному ставку О’Браяна. Тоді, як і зараз, дорослі (які в свідомості Білла повністю ототожнювалися з батьками) вирішили, що краще відправити дітей ПОДАЛІ. У безпечне місце. Тож усі, хто міг поїхати з міста, так і вчинили. Білл розумів слово «ПОДАЛІ» і міг годинами розмірковувати над чарівною назвою «Ґштаад», проте ці вирази здавалися йому холодними в порівнянні із власними бажаннями. Ґштаад знаходився ПОДАЛІ, а Деррі стало бажаним.

«Жоден із нас не поїхав з міста», — думав Білл, спостерігаючи, як Бен і Майк видирали ужиті цвяхи зі старих дошок, як Едді подався в кущі відлити (він колись пояснив Біллові, що треба ходити за потребою за першої нагоди, щоб не навантажувати сечовий міхур, але також не завадить остерігатися отруйного плюща, бо ж кому потрібна вавка на причандаллі). «Ми всі лишилися в Деррі. Ніяких таборів, родичів, подорожей, ніяких „ПОДАЛІ“. Ми всі тут, хоч перекличку влаштовуй».

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Воно» автора Стівен Кінг на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина четверта Липень 1958 року“ на сторінці 40. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи