Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

— Ні, — відповів Майк, — я не вважаю, що ви з’їхали з глузду.

— Ну, м-ми про т-тебе такої ж д-д-думки.

Майк знову поглянув на них, прочистив горло та заявив:

— Я бачив птаха. Місяці два-три тому. Я бачив птаха.

Стен Юріс підняв очі на Майка.

— Якого саме?

Хенлон відповів із великою неохотою:

— Скидався на горобця, а ще на дрозда. З оранжевою грудкою.

— Ну, і що ж такого особливого в тому птахові? — спитав Бен. — У Деррі багато птахів.

Але Генском трохи зніяковів і поглянув на Стена. Він був упевнений, що Стенлі пам’ятає про той випадок біля водонапірної Вежі і що йому якось вдалося зупинити Його, викрикуючи назви птахів. Але він забув про це та решту, коли Майк знову заговорив:

— Той птах був завбільшки з трейлер на колесах.

Він дивився в їх здивовані, насторожені обличчя, чекав, що вони от-от зарегочуть, але всі мовчали. Стен мав такий вигляд, наче його влупили цеглиною по голові. Обличчя зблідло, набувши кольору тьмяних грудневих сутінків.

— Присягаюся, що це правда, — сказав Майк. — Гігантський птах, схожий на тих доісторичних істот, що їх показують у жахастиках.

— Ага, як у фільмі «Гігантські пазурі», — додав Річі. Він очікував, що птах виглядатиме неприродно, але коли той долетів до Нью-Йорка, Річі ледве зміг усидіти на місці та навіть пересипав поп-корн за бильця другого поверху кінотеатру «Аладдін». Фоксі Фоксворт неодмінно б виставив його за двері, але на той час фільм устиг скінчитися. Як казав Великий Білл, буває, тобі від життя дістається, але бува й так, що все легко минеться.

— Він не був схожий на доісторичного, — відказав Майк, — і не мав нічого спільного з тим… про кого там древні греки й римляни складали легенди?

— Про Р-р-рока? — здогадався Білл.

— Ага, певно, що так. Але на нього він також був не схожий. Просто як покруч дрозда та горобця. Двох найпоширеніших пташок, — сказав Майк і загиготів.

— Д-д-де… — почав Білл.

— Розкажи нам, — просто попросила Беверлі.

Майк зібрався з думками та за мить продовжив розповідь. Він говорив, зазирав у їхні занепокоєні, нажахані обличчя, але не помічав і сліду недовіри чи іронії і відчував, як з його душі спадає кам’яний тягар. Як і Бен зі своєю мумією, чи Стен із потонулими хлопчиками, він побачив істоту, від вигляду якої збожеволів би будь-який дорослий — але не через жах, а через всеохопне відчуття нереальності, надто потужне, аби пояснити його раціональним чином. Єдине, що з ним можна було вдіяти, це просто проігнорувати. Майк колись читав, що обличчя Іллі спопеліло у світлі Господньої любові, але Ілля був старим, у тому-то й полягала різниця. Хіба в Біблії не оповідається, як один хлопака, не більший за дитину, боровся з янголом?