Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

Того вечора всі бари на Іксчейндж та Бейер-стрит роїлися й гуділи від новин про побоїще. Почав роздуватися праведний, п’яного ґатунку гнів, і коли закрилися бари, більш ніж сімдесят чоловіків рушили до центру міста, де стояв будинок суду. У них були ліхтарі й смолоскипи. Хтось мав із собою рушниці, хтось — сокири, хтось — багри з кондаками.

Шериф округу мав прибути з Бенгора на обідньому диліжансі лише наступного дня, а Ґус Мейкен лежав у лікаря Шратта з серцевим нападом. Двійко помічників шерифа, котрі різалися в крибідж[715] у його офісі, почули галас і швиденько забралися звідти. П’яниці увірвалися туди та витягли Клода Еру з його камери. Він майже нічого не сказав — вигляд він мав очманілий, приголомшений.

Вони взяли Еру на плечі, наче уславленого футболіста, й понесли його до Канал-стрит, а там повісили на старому в’язі над самісіньким Каналом. «Він був такий отетерілий, що ногами хвицнув разів зо два, й по всьому», — сказав Еґберт Тороґуд. Якщо вірити записам, у цій частині Мейну те лінчування було єдиним за всі роки. Мабуть, зайве казати, що в «Деррі Ньюз» про нього й не згадали. Серед лінчувальників було багато з тих, хто спокійно собі пиячив, поки Еру займався своїми справами в «Срібному доларі». До півночі в них уже змінився настрій.

Я поставив Тороґуду своє останнє запитання: чи помітив він когось незнайомого того вечора? Таку собі білу ворону, яка впадала б в око дивакуватістю, смішною, навіть клоунською зовнішністю. Хтось із тих, хто пиячив у барі з обіду; хтось, хто перетворився на підбурювала того вечора, ближче до ночі, коли зайшла мова про лінчування.

— Може, хтось такий і був, — відказав Тороґуд. Він тоді вже стомився й куняв, бо саме мав поспати після обіду. — Було це давненько, містере. Дуже давно.

— Але ж дещо ви пам’ятаєте, — сказав я.

— Пам’ятаю, що було подумав, наче десь під Бенгором проводили сільський ярмарок, — мовив Тороґуд. — Того вечора я ще випив у «Кривавому відрі». «Відро» було за шість дверей од «Долара». І там був чолов’яга… такий веселун… робив сальто, ходив перевертом по підлозі… жонглював чарками… фокуси-покуси… клав чотири десятицентовики собі на лоба, і вони там лишалися… всякі такі кумедні штуки…

Його кістляве підборіддя знову почало опускатися йому на груди. Тороґуд хотів заснути прямо там. Він почав пускати бульбашки слини з куточків рота, де зморщок було стільки ж, як у жіночому гаманці для дрібних грошей.

— Я ще бачив його кілька разів відтоді, — сказав Тороґуд. — Мо’, тієї ночі він так добряче розважився… що вирішив лишитися.

— Атож, лишитися, він тут вже давно ошивається, — відказав я.

У відповідь він захропів. Тороґуд заснув у своєму кріслі біля вікна, де на підвіконні вишикувалися солдати на варті похилого віку: пігулки та пляшечки з ліками. Я вимкнув диктофон і дивився якийсь час на цього дивного мандрівника в часі, котрий прибув сюди з року 1890 чи близько того, і він пам’ятав епоху без автівок, електроенергії, літаків і штату Арізони[716]. Пеннівайз теж був там, диригував ними, скеровуючи до чергового бучного жертвоприношення — просто ще одного з низки подібних випадків із довгої деррійської історії бучних жертвоприношень. І та різанина у вересні 1905 року започаткувала період жаху, який включав у себе також і вибух на ливарні Кіченера, що трапився у великодню неділю наступного року.

З цього випливають деякі цікаві (і, наскільки мені відомо, життєво важливі) питання. Наприклад, чим Воно насправді харчується? Я знаю, що деякі діти були частково з’їдені, — принаймні, на них були сліди від укусів — та, можливо, саме ми спонукаємо до того Воно. Звісно ж, з самого малечку нам розказують, що, коли чудовисько ловить тебе в дрімучому лісі, воно тебе зжере. Мабуть, це нам видається найгіршим, що тільки можна уявити. Та в дійсності такі страхіття живляться вірою, чи не так? Мене невідворотно підводить до ось якого висновку: їжа може підтримувати в ньому життя, та джерело сили Воно — не їжа, а віра. А хто ще здатен вірити так, як вірить дитина?

Та є одна проблема: діти виростають. Сила церкви підтримується й оновлюється за допомогою періодичних ритуалів. Так само й у Деррі. Чи може бути правдою, що Воно захищається просто тим, що діти перетворюються на дорослих, а вони втрачають здатність вірити або ж їх калічить щось на кшталт духовного артриту, котрий вражає їхню уяву?

Так. Гадаю, справа саме в цьому. Тож, якщо я зателефоную їм, скільки вони пам’ятатимуть? Чи віритимуть вони? Чи вистачить тої віри, щоб покінчити з цим жахом? Або ж її буде вдосталь лише для того, щоб наразитися на смерть? Усіх їх прикликали — це я знаю напевне. Усі вбивства з нового циклу були відгуком на цей поклик. Ми вже двічі мало не прикінчили Воно й урешті загнали глибоко в його заповідні тунелі, його мисливські угіддя, його смердючі нори під містом. Та гадаю, що Воно знає ще одну таємницю: хоча Воно й безсмертне (або майже безсмертне), та ми — аж ніяк. Йому лише потрібно було зачекати, поки внеможливився той акт віри, котрий перетворював нас на потенційних убивць монстра й, водночас, — його джерело сили. Двадцять сім років. Мабуть, це був лише час його сну — для нас це було б усе одно що задрімати після обіду, період якраз достатній, щоб освіжитися. Та коли Воно прокинеться, то буде таким самим, а в нас промине третина життя. Наш світогляд звузився, а наша віра в магію, завдяки якій ця магія оживала, затерлася так само, як надвечір тьмяніє новеньке взуття, коли ходив у ньому цілісінький день.

Навіщо кликати нас назад? Чому б просто не дати нам померти? Тому що ми мало не вбили Його, і тому що, гадаю, Воно злякалося. Тому що Воно жадає помсти.

Тож тепер, коли ми вже не віримо в Санта-Клауса, в Зубну фею, у Ґензеля з Ґретель або в троля під мостом, Воно готове до зустрічі з нами. «Гайда сюди, — каже Воно. — Гайда сюди, владнаємо нашу деррійську суперечку. Беріть із собою ваші паці, марбли[717] та „йо-йо“! Пограємося. Гайда сюди й подивимося, чи ви досі пам’ятаєте найпростішу в усьому світі річ: як воно — бути дитиною з міцною вірою, а отже, дитиною, яка боїться пітьми».

По останньому пункту я беру тисячу очок: я боюся. Як же я в біса боюся…