Розділ «IV»

— Так ти гадаєш, що без деякої омани цього взагалі не буває?

— Не буває, дитинко.

— Але ж через це можна здорово в дурні пошитися… Ленц осміхнувся.

— Запам'ятай, хлопче: ніколи в світі не пошиєшся в дурні перед жінкою, якщо робиш будь-що заради неї. Навіть коли б грав найбанальнішу комедію! Роби, що хочеш -ходи на голові, плети дурниці, пишайся, як павич, співай їй серенади, тільки одного не роби: не будь діловим, не будь розсудливим!

Я пожвавішав.

— А ти як думаєш, Отто? Кестер сміявся.

— Мабуть, і справді так…

Він встав і відкрив капот мотора на «Карлі». Я приніс свою пляшку з ромом і поставив її на стіл. Отто завів машину. Мотор заторохтів глухо й спокійно. Ленц поклав ноги на підвіконня і вдивлявся в ніч. Я підсів до нього.

— Доводилось тобі коли-небудь напитись, коли був разом з жінкою?

— Частенько, — відповів він не ворухнувшись.

— Ну й як?

Він глянув на мене скоса.

— Ти хочеш сказати: а що робити, як чогось накоїв? Ніколи не перепрошуйся, дитинко! Нічого не говори. Посилай квіти. Без записки. Самі квіти. Вони покривають усе. Навіть могилу.

Я глянув на нього. Він сидів нерухомо. Очі його виблискували в яскравому світлі, що відбивалося знадвору. Мотор все ще працював, стиха похуркуючи; здавалося, ніби під нами легенько здригалася земля.

— А я, власне кажучи, випив би чогось, — сказав я, відкриваючи пляшку.

Кестер вимкнув мотор. Потім звернувся до Ленца:

— Тепер місяць уже добре світить, Готфріде, отож чарку й так можна знайти. Погаси ілюмінацію. Зокрема, на форді. Це дрантя своєю навскісною фарою нагадує мені війну. Коли такі штуки бува вночі намацували літака — не до жартів було. Ленц кивнув.

— А мені це нагадує… ну, та однаково… — Він встав і вимкнув фари.

Місяць піднявся над фабричною покрівлею. Він дедалі яснішав і висів тепер, як жовтий лампіон на сучках сливи. Гілки стиха погойдувалися на слабкому вітрі.

— Дивна річ, — сказав трохи згодом Ленц, — чого це ставлять пам'ятники різним людям, а чому не місяцеві або ось такому квітучому дереву…