Розділ «IV»

Роза зустріла мене посмішкою великосвітської дами. На ній було чорне декольтоване плаття. Вона була господинею стола, її золоті зуби блищали. Я запитав, як ідеться її дівчаткові, і передав для маляти целулоїдове брязкальце і шоколад. Роза сяяла.

З ананасом і квітами я звернувся до Ліллі.

— Сердечно вітаю і бажаю щастя!

— Він, як і завжди, справжній джентльмен, — сказала Роза. — А тепер іди-но сюди, Роббі, сідай поміж нами.

Ліллі була найліпшою подругою Рози. Вона зробила блискучу кар'єру. Стала тим, що було недосяжною мрією кожної рядової повії, — дамою при плелі. Дама при готелі не йде шукати собі клієнтів на вулиці, вона живе в готелі і там-таки знайомиться з чоловіками. Мало хто з повій добивається такого становища — обмаль туалетів та й грошей замало, щоб можна було певний час чекати на женишка… Хоч Ліллі жила і в провінціальному готелі, але за кілька років заощадила щось із чотири тисячі марок. Тепер вона виходила заміж, її майбутній чоловік тримав невеличку водопровідно-слюсарну майстерню. Він добре знав минуле Ліллі, і це йому було байдуже. Щодо майбутнього, то він міг не турбуватися: коли така дівчина виходила заміж, то це вже було надійно. Такі-бо дівчата знають, де раки зимують, таке життя їм остогидло. З них виходили вірні дружини.

У понеділок мало бути весілля. Сьогодні Роза влаштувала їй прощальну вечірку з кавою. Всі прийшли, щоб іще раз побути разом з Ліллі. Після одруження вона ж бо не зможе більше сюди приходити.

Роза налила мені чашку кави. Алоїс підбіг з величезним пирогом, нашпигованим ізюмом, мигдалем і зеленими цукатами. Вона поклала мені здоровецький шматок. Я знав, що треба робити. Покуштував шматочок з виглядом знавця, а тоді удав страшенно здивованого.

— Хай мене грім поб'є, але ж він — безперечно, не купований!

— Сама пекла, — вдоволено відповіла Роза. Вона була чудова господиня і любила, коли її за це хвалили. Щодо гуляшу та пирогів, то вона була неперевершена. Недурно ж вона була чешка.

Я озирнувся навколо. Ось вони сиділи навколо столу, трудівниці божого виноградника, непохибні знавці людських душ, солдати кохання — ось Валлі-красуня, в якої нещодавно вкрали песця під час нічної прогулянки в автомобілі, ось Ліна з дерев'янкою замість однієї ноги — вона й досі знаходила собі ще коханців; ось Фріці, дебела дівка, що кохала плоскостопого Алоїса, хоч давно могла б мати власну квартиру і приятеля, який би її утримував; ось Марго, червонощока Марго, що завжди ходила вбрана, як домашня служниця, і цим приваблювала елегантних кавалерів; ось Маріон, наймолодша з них усіх, промениста й безжурна; ось Кікі, що не правив за чоловіка, бо носив жіночу одіж і рум'янився; ось Мімі, бідне створіння сорока п'яти років; їй, з розширеними венами на ногах, уже нелегко було бігати по вулицях… Було тут іще кілька жінок-подавальниць з бару, просто гостей — їх я не знав. І, нарешті — другий почесний гість — матінка, маленька, сивенька, зморшкувата, як зимове яблуко, матінка, довірена особа всіх нас, втіха й підтримка нічних мандрівців, матінка, що торгувала гарячими сосисками на розі Ніколаїштрасе, нічний пересувний буфет і міняльна лавка. Поряд з франкфуртськими сосисками торгувала вона потайки ще й сигаретами та гумовими виробами; можна було в неї і гроші позичити.

Я зрозумів, як треба було поводитись. Сьогодні — жодного слова про звичайні їхні справи, жодного недоречного натяку. На сьогодні треба було забути про неймовірну витривалість Рози, за яку її прозвано Залізною конякою, про розмови Фріці з скототорговцем Стефаном

Гріголяйтом про кохання, про танці Кікі на світанку навколо кошика з солоними бубликами. Сьогоднішня бесіда мала пасувати будь-якому дамському товариству.

— Все вже готове, Ліллі? — запитав я. Вона кивнула.

— Посаг я вже давно наготувала.

— Чудовий посаг, — втрутилася Роза. — Все є до останньої мереживної накидочки…

— А навіщо ці мереживні накидочки? — запитав я.

— Та ти що, Роббі!? — Роза глянула на мене з таким докором, що я мерщій признався, ніби, нарешті, згадав. Мереживні накидочки — це ж в'язані чохли на меблі, символ дрібнобуржуазного добробуту, священний символ шлюбного життя, втраченого раю… Всі ж бо вони не були повіями по натурі, Їх вибило з колії нормального життя. Потай вони мріяли про шлюбну постіль, а не про розпусту. Але в цьому вони б ніколи не призналися.

Я сів за піаніно. Роза вже на це чекала. Вона, як І всі ці дівчата, любила музику. На прощання я заграв ще раз усі її та Ліллині улюблені мелодії. Спочатку «Молитву діви». Хоч назва не надто пасувала до нашого кафе, зате це була гучна бравурна п'єска. Тоді заграв «Вечірню пісню пташок», «Альпи палають», «Коли вмирає любов», «Мільйони Арлекіна», а наприкінці «Хотів би знов на батьківщину». Ця остання пісня особливо подобалась Розі. Адже повії — найчерствіші і водночас найсентиментальніші з людей. Підспівували всі. Опухлий Кікі вторив.

Нарешті Ліллі встала з-за столу. Їй треба було зайти за нареченим. Роза щиро розцілувалася з нею.

— Держись, Ліллі! Не піддавайся!