Розділ «IV»

— А отак, як я й сказав. Але чого ти так очі витріщив?,

— І не думав.

— Та де ж ні, ти їх просто вирячив. Як же її звати, ту дівчину? Пат, але як далі?

— Не знаю, — відповів я.

Він підвівся.

— Не знаєш? Ти ж записав її адресу! Я сам бачив.

— Загубив записку.

— Загубив?! — Він занурив обидві руки в свою жовту чуприну. — І це для того я тоді цілу годину відволікав од вас Біндінга? Загубив! Ну, то, може, Отто ще пам'ятає адресу?

— Отто її теж не знає. Ленц подивився на мене.

— Жалюгідний дилетант! Тим гірше. Хіба ж ти не бачив, що це була чудесна дівчина? Боже ж ти мій! — Ленц звів очі до неба. — Коли, нарешті, нам трапилось щось путнє, то цей зігнибіда губить адресу!

— Не така вже вона й чарівна…

— Бо ти ж осел, — відказав Ленц, — йолоп, який не знається на тому, що виходить за рівень повій з кафе «Інтернаціональ». Ех ти, тапер! Кажу тобі ще раз: це було просто щастя, особливе щастя, ота дівчина! Ти ж про таке і поняття не маєш! Ти роздивився на її очі? Звісно, що ні; ти ж бо дивився у свою чарку!

— Прикуси язика! — перервав я його, бо натяк на чарку вразив мене, як по болячці.

— А руки, — вів Ленц далі, не звертаючи на мене уваги, — тоненькі, довгі ручки, як у мулатки, — Готфрід на цьому розуміється, можеш мені повірити! Боже ж мій милий! Нарешті натрапили на дівчину, таку як слід — прекрасну, невимушену і — а це найважливіше — з атмосферою… — Він осікся. — А ти знаєш взагалі, що таке атмосфера?

— Повітря, яке накачують у балон, — пояснив я похмуро.

— Ну та звичайно ж, — сказав він співчутливо, але й з презирством, — звичайно ж, повітря! Чарівна атмосфера, променисте тепло, таємничість — те, що одухотворяє і оживляє красу — але що тобі говорити… твоя атмосфера — це запах рому.

— Перестань, а то дістанеш чимось по макітрі, — пробурчав я.

Але Готфрід невгавав, і я його не зачіпав. Адже він і не підозрівав, що трапилось, не знав, що кожне його слово вражає мене в саме серце. Особливо кожне слово про пиятику. Я вже був пережив це і втішився, а він знову все розбурхав. Нахвалював дівчину, аж поки мені здалося, ніби я й справді втратив щось особливе, втратив, без вороття.

О шостій я роздратований пішов до кафе «Інтернадіональ». Це ж був мій притулок, адже й Ленц так казав. Зайшовши туди, я побачив, на своє здивовання, що в кафе завізно. На стойці стояли торти, тістечка, а плоскостопий Алоїс протупотів у бічну кімнату з підносом, повним кофейного посуду. Я спинився. Кава, цілими кухлями? То, мабуть, ціле товариство, тяжко перепившись, лежить під столами.

Але хазяїн усе мені роз'яснив. Сьогодні в одній з бічних кімнат святкують прощання з Ліллі, приятелькою Рози. Я ляснув себе по лобі — та й справді! Адже мене сюди запрошено! Запрошено як єдиного чоловіка, Роза це виразно підкреслила, бо ж опухлого Кікі, що був тут, до уваги не брали. Я швиденько вийшов і повернувся з букетом квітів, ананасом, брязкальцем і плиткою шоколаду.