Розділ «XXII»

— Заграй краще що-небудь… — сказала вона, — щоб хоч трохи на душі полегшало…

— Хай буде так, раз ми знову всі зібрались тут.

Я сів за піаніно і заграв кілька модних пісеньок.

Граючи, я думав, що у Пат вистачить грошей на санаторій, може, десь до кінця січня і що мені тепер треба заробляти більше, ніж досі. Мої пальці машинально бігали по клавішах; поруч на дивані сиділа Роза й захоплено слухала музику, а біля неї — бліде, скам'яніле від страшного розчарування обличчя Ліллі, холодніше й безживніше, ніж у мерця…

Раптовий крик розбудив мене від невеселих дум.

Це Роза прокинулась від своїх мрій. Вона стояла за столом з широко розкритими очима, капелюшок їй з'їхав набік, очі вилізли на лоба, з перекинутої чашки повільно стікала зі столу вниз кава, прямо в розкриту сумочку… та вона нічого не помічала.

— Артуре! — задихаючись, вигукнула вона. — Артуре, невже це ти?

Я припинив грати. До кафе розхлябаною ходою ввійшов сухорлявий чоловік у котелку, зсунутому аж на потилицю. Обличчя мав жовте, хоробливе, ніс — великий і незвичайно маленьку голову.

— Артуре, — все ще белькотіла Роза. — Ти?

— Ну, а хто ж? — буркнув Артур.

— Боже мій, звідки ти з'явився?

— А звідки ж мені з'являтися? З вулиці ось у ці двері.

Артур, хоч повернувся й після довгої розлуки, був не дуже-то люб'язний. Я з цікавістю розглядав його. Так ось той легендарний ідол Рози, батько її дитини. У нього був такий вигляд, наче він тільки-но вийшов з в'язниці. Я не побачив у нього нічого такого, за що могла Роза його так безтямно любити. Але це могла бути найсправжнісінька сліпа любов. Дивно, на що тільки не падали ці зачерствілі знавці чоловічих душ.

Нікого не питаючись, Артур схопив повний кухоль пива, що стояв на столі поблизу Рози, і випив його. При цьому кадик його тонкої, жилавої шиї то підіймався, як ліфт, то опускався вниз. Роза дивилась на нього променистими очима.

— Хочеш іще? — спитала вона.

— Авжеж, — бовкнув Артур. — Тільки побільше.

— Алоїс! — Щаслива Роза кивнула до кельнера. — Він ще хоче пива!

— Бачу, — холодно сказав Алоїс і пішов цідити пиво.

— А малятко! Артуре, та ти ж іще зовсім не бачив маленької Ельвіри!

— Ну, ти! — Артур вперше виявив здатність реагувати. Він, ніби захищаючись, підняв руку на рівень грудей: — До мене з цим не приставай! Це мене не обходить! Я ж хотів, щоб ти позбулася того байстряти. Так би й було, якби я не… — Він похмуро задумався. — А тепер воно, звичайно, ого скільки забирає грошей…