Я поїхав на вокзал, одержав свій чемодан і привіз його додому. Двері відчинив якомога тихше, бо в мене не було ніякого бажання будь з ким говорити. Мені вдалося пройти, не потрапивши на очі пані Залевській. Якийсь час посидів у своїй кімнаті. На столі лежали листи і газети. У конвертах були проспекти, рекламні картки тощо. У мене ж бо нікого не було, хто писав би мені. «А тепер дехто буде», подумав я.
Через деякий час я встав, помився і переодягнувся. Чемодана розбирати не став; я хотів, щоб потім, коли прийду сам додому, у мене було що робити. До кімнати Пат я теж не зайшов, хоча й знав, що там ніхто не живе. Потихеньку прокрався коридором і полегшено зітхнув, коли вже був за дверима.
Зайшов до кафе «Інтернаціональ», щоб там чогось поїсти. Кельнер Алоїс привітав мене в дверях:
— О, таки знову завітали до нас?
— Так, — відповів я. — Зрештою, завжди рано чи пізно повертаєшся назад.
За великим столом сиділа Роза й інші дівчата. Вони майже всі зібралися там; саме був час між першим і другим виходом.
— Боже мій, Роберт! — вигукнула Роза. — Рідкий гість.
— Тільки не задавай зайвих запитань, — сказав я. — Досить того, що я знову тут.
— Як це? То ти тепер будеш приходити частіше?
— Можливо.
— Не приймай нічого близько до серця, — порадила вона, допитливо дивлячись на мене. — Все тече, все минає.
— Це правда, — погодився я. — Це найвірніша правда з усіх на світі.
— Авжеж, — відповіла Роза. — Ось Ліллі теж добре знає, що це значить.
— Ліллі? — Я лише тепер побачив, що вона сидить поруч з Розою. — Що ти тут робиш? Адже ти вийшла заміж і мала б сидіти вдома, в своїй монтажній конторі…
Ліллі нічого не відповіла.
— Монтажна контора! — саркастично сказала Роза. — Поки в неї були гроші, все йшло гаразд, Ліллі була гарна й мила, нікого не цікавило, що було раніше… Рівно півроку тривало це щастя! А коли той тип виманив у неї останній пфеніг і на її гроші став благородним паном, то раптом зрозумів, що повія не може бути його дружиною… — Роза задихалась від обурення. — Звичайно, раптом удав, ніби раніше не знав нічого! Був страшенно здивований і обурений її минулим! Так обурений, що минуле послужило причиною для розлучення. Ну, а грошей, звичайно, як не було.
— Скільки ж їх було? — запитав я.
— Чотири тисячі марок! Не якась там дрібниця! Як ти гадаєш, скільки мерзотників вона мусила обслужити за це!
— Чотири тисячі марок… — промовив я. — Знов чотири тисячі. Сьогодні вони ніби носяться в повітрі…
Роза, нічого не розуміючи, дивилась на мене.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Три Товариші» автора Еріх Марія Ремарк на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „XXII“ на сторінці 3. Приємного читання.