Розділ «XXI»

— Це Готфрід на таксі, — сказав я. — Він заїхав за нами, щоб разом повечеряти.

Я встав, підійшов до вікна і гукнув униз, що ми йдемо. Потім ввімкнув маленьку настільну лампу і вийшов до своєї кімнати. Вона здалася мені такою чужою, що аж моторошно стало. Я дістав пляшку з ромом і поспіх випив чарку. Потім сів у крісло і втупився очима в шпалери. Через кілька секунд знову встав і підійшов до умивальника, щоб щіткою пригладити волосся. Та, побачивши в дзеркалі своє обличчя, забув про все. З холодною цікавістю я розглядав своє відображення. Потім вимушено посміхнувся до нього. Воно відповіло мені напруженою блідою посмішкою.

— Ти… — беззвучно мовив я і пішов знову до Пат.

— Ну що, підемо, друже мій? — запитав я.

— Так… — сказала вона. — Але я хочу ще раз зайти до твоєї кімнати.

«Чого?… — хотів заперечити я. — Та стара комірчина…»

— Побудь тут, — сказала вона. — Я зараз повернуся.

Я трохи почекав, потім теж пішов туди. Пат стояла посеред кімнати і, помітивши мене, здригнулась. Такою я її ще ніколи не бачив. Вона ніби зів'яла. Але це тривало якусь мить, потім вона посміхнулась.

— Ходімо, — сказала вона. — Тепер ходімо.

Біля кухні нас чекала пані Залевська. Її сиві локони тремтіли. На чорному платті висіла брошка з фотокарткою покійного Залевського.

— Тримайся! — шепнув я Пат. — Зараз вона буде обіймати тебе.

Ще мить — і Пат уже потонула в широких грудях. Над нею здригалося повне обличчя господині. Ще б кілька секунд, і Пат була б з голови до ніг залита сльозами; коли матуся Залевська плакала, в її очах був такий тиск, як у сифона з зельтерською водою.

— Пробачте, — рішуче втрутився я, — нам треба поспішати! А то ще запізнимось!

— Запізнитесь? — Пані Залевська зміряла мене нищівним поглядом. — Поїзд відходить лише через дві години! А ви, певно, за цей час хочете бідну дівчинку ще й напоїти!

Пат пирснула зо сміху:

— Та ні, пані Залевська. Ми ще хочемо попрощатися з друзями.

Матуся Залевська недовірливо похитала головою:

— Фройляйн Гольман, ви дивитесь на цього молодика, як на золоту вазу, а він — щонайбільше — позолочена пляшка з-під горілки.

— Образно сказано, — зауважив я.

— Дитино моя… — пані Залевська знову розчулилась. — Повертайтеся скоріше назад! Ваша кімната завжди за вами. Хай навіть сам кайзер жив би в ній, і його виселю, коли ви приїдете.