Розділ «XXI»

— Так. Якщо це вже неминуче, то краще сьогодні, ніж завтра. Я сам одвезу її туди. На кілька днів я вже зможу вирватися звідси.

Він кивнув і подав мені руку.

Я пішов. Шлях до дверей здався мені дуже довгим.

На вулиці я зупинився. Тільки тут звернув увагу на те, що й досі тримав листи в руці. Дощ періщив по паперу. Я обтер їх і поклав у нагрудну кишеню. Потім оглянувся довкола. Прямо перед клінікою зупинився автобус. Він був переповнений, з нього юрбою висипали люди. Кілька дівчат у чорних, блискучих дощовиках сміючись перекидалися словами з кондуктором. Він був молодий, білі зуби поблискували на його засмаглому обличчі.

«Ні, це не годиться, — подумав я, — це ж несправедливо! Навколо стільки життя, а Пат мусить піти з нього!…»

Автобус задзвенів і поїхав далі. З-під його коліс на тротуар снопом бризнула вода. Я пішов далі, щоб про все домовитися з Кестером і купити квитки на поїзд.

Опівдні я прийшов додому. Все було підготовано, навіть телеграму в санаторій послав.

— Пат, — сказав я прямо з дверей, — ти встигнеш спакувати свої речі до вечора?

— Я повинна їхати?

— Так, — сказав я. — Так, Пат.

— Сама?

— Ні. Поїдемо разом. Я відвезу тебе туди.

Її обличчя знову посвіжіло.

— А на коли я повинна бути готова? — запитала вона.

— Поїзд відходить сьогодні ввечері о десятій.

— А ти знову підеш кудись?

— Ні. Я лишусь тут, поки й поїдемо.

Вона глибоко зітхнула.

— Тоді це дуже просто, Роббі, — сказала вона. — Давай зразу почнемо?

— У нас іще досить часу.