Розділ «XXI»

Поїзд поїхав швидше, і Готфрід відстав. Пат висунулася з вікна і махала рукою, аж поки вокзал зник за поворотом. Потім обернулася до мене. Вона була бліда, в очах блищали сльози. Я обняв її однією рукою.

— Сідай, — сказав я, — давай вип'ємо чого-небудь. Ти чудово трималася…

— Але в мене зовсім невесело на душі, — відповіла вона, силувано посміхаючись.

— У мене теж, — признався я. — Саме тому треба випити трошки.

Я відкрив пляшку і дав їй чарочку коньяку.

— Тепер краще? — запитав її потім.

Вона кивнула й пригорнулася до мого плеча:

— Ах, любий, і що це воно буде?

— Не треба плакати, — сказав я. — Я так пишався тобою, що ти не плакала ввесь день.

— Та я ж зовсім не плачу, — заперечила вона, похитуючи головою, а сльози котилися їй по худенькому личку.

— Давай випий ще трошки, — запропонував я, міцніше пригортаючи її. — Це так лише в першу хвилинку, а потім усе піде краще.

Вона кивнула.

— Так, так, Роббі. І ти не турбуйся про це. Зараз усе пройде. І краще, коли ти не будеш бачити цього… Полиш мене одну на кілька хвилин, я посиджу сама — і все пройде.

— Чому ж сама? Ти так мужньо трималася цілий день… тепер можеш спокійно виплакатися, скільки твоїй душі завгодно.

— Зовсім не мужньо я трималася. Ти лише не помічав…

— Може й так, — погодився я, — але тоді саме тому й не помічав.

Вона спробувала осміхнутись:

— Чому ж, власне, Роббі?

— Тому, що ти не здавалася, — я погладив її волосся. — Поки людина не здається, вона — володар своєї долі.

— У мене це зовсім не мужність, любий, — мурмотіла вона. — У мене це просто лише страх. Жалюгідний страх перед останнім, найбільшим страхом.