Розділ «XXI»

— А я б хотіла зараз почати. Тоді зберемося ми вчасно.

— Гаразд.

Я швидко спакував ті кілька речей, що мав узяти з собою, і за півгодини вже був готовий. Потім зайшов до пані Залевської і попередив її, що ми ввечері від'їжджаємо. Я домовився з нею, що до першого листопада звільню кімнату, якщо вона не зможе раніше здати її кому-небудь. Пані Залевська була схильна розпочати довгу розмову, але я швиденько повернувся назад.

Пат стояла на колінах біля свого великого чемодана-гардероба, навколо висів її одяг, на ліжку лежала білизна, а вона саме укладала свої черевики. Я пригадав, що вона так само стояла на колінах, коли вселилася в цю кімнату і розпаковувала речі, і мені здавалося, ніби це було десь дуже давно і в той же час — ніби лише вчора… Вона підвела голову.

— Ти і своє срібне плаття візьмеш? — запитав я.

Вона кивнула.

— Що ж нам робити з усіма іншими речами, Роббі? З моїми меблями?

— Я вже переговорив з пані Залевською. Все, що вміститься, я візьму до себе в кімнату. Решту здамо в ломбард, на збереження. А коли ти повернешся, тоді знову заберемо до себе.

— Коли я повернуся… — сказала вона.

— Авжеж, — відповів я, — весною, коли ти, засмагла на сонці, повернешся додому.

Я допоміг їй скласти речі, і пополудні, коли надворі вже сутеніло, ми були готові. І дивно: всі меблі ще стояли на своєму місці, лише шафи й шухляди опустіли, а мені раптом уся кімната здалася пусткою. Пат сіла на своє ліжко. У неї був стомлений вигляд.

— Ввімкнути світло? — спитав я.

Вона похитала головою:

— Хай ще трошки так побуде…

Я сів біля неї:

— Хочеш сигарету?

— Ні, Роббі. Лише трішечки отак посидіти.

Я встав і підійшов до вікна. На вулиці під дощем неспокійно блимали ліхтарі. Вітер куйовдив дерева. Внизу повільно пройшла Роза. Її високі чобітки блищали. Вона несла під рукою пакунок і прямувала до кафе «Інтернаціональ». Мабуть, то було її в'язання, — вона готувала вовняні речі своєму маляті. За нею йшли Фріці і Маріон, обидві в нових білих дощовиках, які чітко окреслювали їх жіночі фігури, а трохи оддалік за ними плелася Мімі, обшарпана й стомлена.

Я відвернувся од вікна. В кімнаті стало так темно, що Пат уже не видно було. Лише чулося її дихання. За деревами цвинтаря повільно й похмуро почали дертися вгору вогні світлових реклам. Над дахами будинків, ніби орденська стрічка, простяглися червоні літери, що рекламували сигарети; почали іскритися блакитні і смарагдовозелені кола винних фірм; спалахнули яскраві контури реклами білизни, їхнє світло кидало матове, розпливчате сяйво крізь вікна на стіни і на стелю. Воно блукало взад і вперед, і, здавалося, кімната раптом перетворилася на забутий на дні моря невеличкий водолазний дзвін, навколо якого шуміли дощові потоки, і з далеких далей долинав слабий відблиск строкатого світу.

О восьмій годині вечора з вулиці почувся звук сирени.