Я повернувся до своєї кімнати, але Гассе вже не було там. Відчинив двері в коридор — і там нікого. Я пройшов коридором і постукав у його двері. Він не відповів. Я відчинив двері і побачив його біля шафи. Два висувних ящики були відкриті.
— Гассе, — сказав я, — прийміть снотворне, ляжте і переспіть це діло. Ви надто збуджені зараз.
Він поволі обернувся до мене.
— Завжди самотній, кожен вечір! Завжди, як і вчора, отак одинокий, як палець… ви тільки уявіть собі…
Я відповів йому, що все ще може змінитися, що багато є людей, які вечорами лишаються самі. Він нічого певного не відповів на це. Я знову порадив йому лягти поспати, можливо, ще все обернеться на краще, і ще до вечора дружина повернеться додому. Він кивнув головою і подав мені руку.
— Я ще зайду до вас увечері, — сказав я і вийшов.
Я радий був скоріше піти від нього.
Коли я повернувся. Пат дивилася в газету.
— Сьогодні вранці ми могли б піти в музей, Роббі, — запропонувала вона.
— В музей? — перепитав я.
— Так. Там зараз виставка перських килимів. Ти, певно, не часто бував у музеях?
— Ніколи! — відповів я. — Та і що там для мене?
— В цьому ти маєш рацію, — сказала вона сміючись.
— Ну, та це ще нічого не значить. — Я встав. — У таку дощову погоду спокійно можна і про свою освіту трохи подбати.
Ми одяглися й пішли. Повітря надворі було чудове. Пахло лісом і сирістю. Проходячи повз «Інтернаціональ», я побачив через відчинені двері, що там біля стойки сиділа Роза. Перед нею стояла чашка шоколаду, бо ж була неділя. На столі лежав маленький пакуночок. Певно, вона потім, як і кожної неділі, мала поїхати до свого маляти. Я давно вже не був у кафе «Інтернаціональ», і мені здалося дивним, що Роза байдуже, як і завжди, сиділа там. В моєму житті так багато змінилося, що, здавалося, і всюди все мало бути іншим.
Ми зайшли до музею. Я гадав, ми будемо там мало не єдині відвідувачі, але, на моє здивування, людей було досить-таки багато. Я спитав служителя, що сталося.
— Нічого, — відповів він, — завжди так буває, коли вхід вільний.
— От бачиш, — сказала Пат. — Є ще багато людей, які цікавляться такими речами.
Служитель зсунув кашкета назад.
— Це не зовсім так, мадам. Тут майже всі — безробітні. Вони приходять не заради мистецтва, а лише тому, що їм зайнятися нічим. А тут принаймні хоч є на що подивитись.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Три Товариші» автора Еріх Марія Ремарк на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „XX“ на сторінці 10. Приємного читання.