Розділ «XX»

— Пробачте… — бурмотів він, заїкаючись.

— Ходімте до мене, — сказав я, відчинивши двері своєї кімнати.

Гассе зупинився на порозі, його обличчя ніби поменшало. Воно було біле, як крейда.

— Я лише хотів сказати вам, що нам нема чого їхати, — сказав він, майже не ворушачи губами.

— Заходьте спокійно, — відповів я, — фройляйн Гольман спить, у мене є час.

Він тримав у руці лист і мав вигляд людини, яку поранили пострілом, але вона ще гадає, що то був лише удар.

— Краще прочитайте самі, — сказав він, подаючи мені листа.

— Ви вже пили каву? — запитав я.

Він похитав головою:

— Прочитайте листа…

— Зараз прочитаю, а ви тим часом могли б щось випити…

Я вийшов на кухню і звелів приготувати каву. Потім став читати. То був лист від пані Гассе, всього кілька рядків. Вона повідомляла його, що хоче ще трохи пожити для себе і тому не збирається повертатися до нього. У неї там є хтось такий, що краще розуміє її, ніж Гассе. Вживати якихось заходів немає ніякого сенсу: вона ні в якому разі не повернеться назад. Та це, писала вона, мабуть найкращий вихід для нього самого. Йому не треба буде турбуватися про те, вистачить його жалування чи ні. Частину своїх речей вона забрала з собою, за рештою при нагоді пришле когось…

Це був зрозумілий і діловий лист. Я згорнув його і повернув Гассе. Він дивився на мене такими очима, ніби все залежало від мене.

— Що ж його тепер робити? — запитав він.

— Випийте спершу чашку кави і з'їжте що-небудь, — сказав я. — Метушнею ви нічого не досягнете, тільки доконаєте себе. Підкріпитесь, тоді порадимось. Спробуйте взяти себе в руки, а коли заспокоїтесь, тоді зможете прийняти розумне рішення.

Він слухняно випив каву. його руки тремтіли, їсти він нічого не міг.

— Що ж його робити? — запитав він знову.

— А нічого, — відказав я. — Чекати.

Він хотів щось заперечити.

— А що б же ви зробили? — спитав я.