Розділ «XX»

Вона дивилася на мене променистими очима.

— Я ще не був там, — признався я. — Тоді я тобі все набрехав…

— Я знаю… — відповіла вона.

— Знаєш?

— Авжеж, Роббі! Звичайно, знаю. Я ще тоді знала.

— Тоді я був просто-божевільний. Невпевнений, дурний і божевільний. Тому й наговорив сім мішків гречаної вовни.

— А сьогодні?

— Сьогодні ще більше, — відповів я. — Ти ж сама бачиш. — Я показав на пароплав у вітрині: — Прокляте життя! Як жаль, що ми не можемо поїхати на ньому!

Пат посміхаючись поклала свою руку в мою.

— Ех, любий, і чому ми не багаті? Ми так чудово скористалися б із свого багатства! Але ж є так багато заможних людей, які нічого кращого не знають, як лише день у день ходити до своїх контор чи банків.

— Тому-то вони й багаті, — сказав я. — Якби ми були багаті, нам би, звичайно, вистачило того добра ненадовго.

— Я теж так думаю. Ми, напевно, десь би втратили своє багатство.

— А може, боячись втратити його, не зуміли б скористатися з нього. В наш час бути багатим — не що інше, як спеціальність. Та ще й далеко не проста.

— Бідні багатії! — зауважила Пат. — Мабуть, буде краще, коли ми лише уявимо собі, ніби вже були багатими і все знову втратили. Просто ти тиждень тому збанкрутував і мусив продати все: наш особняк, мої дорогоцінні прикраси і свої автомашини. Що ти скажеш на це?

— Це навіть більш співзвучно нашому часу, ніж бути багатим, — відповів я.

Вона засміялась:

— Тоді ходім! Ми обоє збанкрутували і тепер ідемо до своєї маленької кімнати в пансіон, розповідаючи одне одному про свої пригоди в минулі великі часи.

— Це непогана ідея.

Ми потихеньку пішли по-вечірньому освітленими вулицями. Перед нами спалахували все нові й нові ліхтарі, а коли ми були вже біля цвинтаря, то побачили, як по зеленкуватому небу плив літак з яскраво освітленими кабінами. Самотній і чудовий, він летів у ясному високому і пустельному небі, ніби той чудесний птах туги і палкого бажання з старовинної казки. Ми зупинились і дивилися йому вслід, аж поки він зник.

Не побули ми й півгодини дома, як у двері моєї кімнати постукали. Я подумав, що це знову Гассе, і пішов відчиняти. Але то була пані Залевська. Вигляд у неї був збентежений.