Розділ «XX»

Гассе все ще стояв. Коли я знову обернувся до нього і побачив його мовчазного й покірливого, мені раптом стало соромно.

— Я певен, за годину-дві скінчаться ваші турботи, — сказав я, подаючи йому руку.

Він не взяв руки, а якось дивно дивився на мене.

— А ми не могли б пошукати її? — стиха запитав він.

— Але ж ви не знаєте, де вона.

— Може, все ж таки пошукати б її, — повторив він. — Якби ми взяли вашу машину… я, звичайно, за все заплачу вам, — поспішив запевнити він.

— Не в тому справа, — заперечив я. — Тільки це ж безнадійно. Куди б же ми тоді поїхали? Та й вона в цей час навряд чи буде на вулиці.

— Не знаю, — сказав він знову так само тихо. — Я лише думаю, що її можна знайти…

Фріда пройшла назад з порожнім підносом.

— Мені пора йти, — сказав я, — а ви, я певен, даремно турбуєтесь так. І все ж я охоче зробив би вам послугу, але фройляйн Гольман скоро має їхати звідси, і мені дуже хотілося б ще сьогодні побути з нею разом. Можливо, це остання неділя, коли вона тут. Адже вам зрозуміло це?

Гассе кивнув головою.

Мені жаль було його, нещасного, але не терпілося скоріше повернутися до Пат.

— Якщо ви все ж хочете зараз поїхати, внизу можна взяти таксі, — продовжував я, — тільки я не раджу вам цього. Краще почекайте ще трохи, тоді я зможу подзвонити своєму другові Ленцу і він поїде з вами шукати.

У мене було таке враження, що він мене зовсім не слухав, бо раптом спитав:

— Ви її сьогодні вранці не бачили?

— Ні, — відповів я. — Інакше я б вам давно про це сказав.

Він знову кивнув і, не сказавши ні слова, пішов, наче прибитий, до своєї кімнати.

Пат уже побувала в мене і знайшла троянди. Коли я ввійшов до неї, вона засміялась:

— Роббі, — сказала вона, — я ж сама досить простодушна. Тільки Фріда роз'яснила мені, що тут без крадіжки не обійшлося — свіжі троянди у неділю вранці та ще й в таку пору року! Вона також пояснила мені, що цей сорт у квітникарів нашого району не продається.

— Думай, що хочеш, — відповів я. — Важливо те, що вони приносять радість.