Розділ «XX»

Чиновник кивнув на прощання і пішов. Ми теж вийшли з кімнати. Орлов замкнув двері і віддав ключ пані Залевській.

— Бажано, щоб про все це якомога менше було балачок, — сказав я.

— Я теж такої думки, — приєдналась пані Залевська.

— Це стосується, насамперед, вас, Фрідо, — додав я.

Фріда ніби прокинулась від глибокої задуми. Її очі блищали. Вона нічого не відповіла.

— Якщо ви хоч одним словом обмовитесь фройляйн Гольман, — сказав я, — тоді ремствуйте на себе.

— Сама знаю, — зухвало відповіла вона. — Бідна жінка надто хвора для таких розмов.

У неї іскрилися очі. Я ледве стримався, щоб не дати їй ляпаса.

— Бідний Гассе, — зітхнула пані Залевська.

В коридорі було зовсім темно.

— Ви досить грубо поставилися до графа Орлова, — сказав я фінансовому чиновникові. — Чи некраще було б, з вашого боку, попросити вибачення у нього?

Старий вирячився на мене. Потім пихато заявив:

— Справжній німець вибачення не просить! І вже ні в якому разі у якогось там азіата! — і з гуркотом зачинив за собою двері своєї кімнати.

— Що сталося з цим нещасним філателістом? — здивовано запитав я. — Він же завжди був лагідний, як ягнятко.

— Він уже місяців зо два бігає на всі передвиборні збори, — почувся голос Георга з темряви.

— Ах, он як!

Орлов і Ерна Беніг уже розійшлися в свої кімнати.

Раптом пані Залевська почала плакати.

— Не сприймайте ви це собі так близько до серця, — сказав я. — Однак сльозами ви нічого не зміните.

— О, як це жахливо, — схлипувала вона. — Я мушу переселитися звідси, не переживу цього…