Розділ «XI»

— Бо я це добре розумію. Я відтоді теж з цього радію… Я, здається, дуже легковажна.

— Легковажні тільки ті люди, що думають, ніби вони не такі.

— А я безперечно така. Я мало розуміюся на великих проблемах життя. Хіба тільки на чомусь гарному… Оцей бузок, наприклад, щасливить мене…

— Це не легковажність, це — філософія наших часів.

— У мене це не філософія. Я легковажна й поверхова

— Я — теж.

— Не так, як я. Ти говорив оце недавно щось про авантюризм. Я — справжня авантюристка.

— Так я й думав, — подав я репліку…

— Так, так. Мені треба б уже давно мати іншу квартиру, мати якусь спеціальність та заробляти гроші. А я все відкладаю. Мені заманулося пожити так, за власним вподобанням. Чи це раціонально, чи ні — байдуже. Ось я так і живу.

Я засміявся.

— А чого це ти так задерикувато про це говориш?

— Бо всі мені казали, що це аж надто легковажно, що мені треба було б заощаджувати ті невеликі гроші, що в мене є, і подбати про роботу, про певну посаду А мені забажалося жити весело й легко, жити вільно, робити, що захочу. Це було після того, як померла мати, після того, як я ото так довго хворіла.

— Є в тебе брати чи сестри? — запитав я.

Вона похитала головою.

— Та я б цього собі не міг і уявити, — сказав я.

— Ти згоден, що я діяла легковажно?

— Ні, мужньо.

Де там та мужність! Хіба я мужня? Мені часом таки добре бувало страшно. Як тому, що сидить у театрі не на своєму місці, а все ж не сходить з нього.

— Значить, ти й була мужня, — підтвердив я ще раз. — Мужність тільки там, де страх. Але до того ж це було й раціонально. Бо інакше ти б тільки збавила гроші. А так ти хоч щось та мала від них. Що саме ти вчинила?

— Та, власне кажучи, нічого. Жила отак для себе…